Павел був повелителем пральних, сушильних, прасувальних і плісирувальних машин у підвалі готелю. Велетенський, мускулистий, бородатий лисань із татуюваннями черепів, змій та інших магічних знаків на руках, якого було легше уявити викидайлом у якомусь темному сатанинському нічному клубі. Принаймні поки не побачиш, як він самовіддано прасує комірець уніформи покоївки, наспівуючи при цьому «Аве Марія». Павел мав прекрасний, чистий баритон, а його кантати й оперні арії стали легендарними. Можна було або слухати, або підспівувати. (Й ось тут нарешті надався мій абонемент до музичного театру, який мені зазвичай дарували на день народження дідусь із бабусею.) На завершення мого перебування в пральні ми вже досить добре опанували дует Папагено і Паміни з Моцартової «Чарівної флейти» під супровід центрифуг. Навіть коли Павел замість «Солодкі потяги відчути — найпершим є зобов’язанням жінки» співав завжди своєю ламаною німецькою: «Солодкі протяги втягнути — найпершим є бажанням дзвінким», що я особисто вважаю набагато милозвучнішим, загадковішим і змістовно глибшим.
Бен рвучко увійшов в останній серпантин, і ми покинули тінистий ліс. Перед нами на осяяному обіднім сонцем високогірному плато розкинувся «Замок у хмарах» у всій своїй красі, з його високими вікнами, вежами, кам’яними карнизами і балюстрадами. Завжди, маючи перед очима цю картину, я мусила перевести подих. І в мене було враження, що Бену теж. Та, можливо, його глибокий віддих мав і інші причини.
Він проїхав повз в’їзд до підземного паркінгу й замість того, щоб обрати закручений виїзд до головного входу, зупинився біля найближчого паркінгу.
— Я, звичайно, можу підвезти вас прямо до обертових дверей, — не повертаючи до мене обличчя, він в’їдливо усміхнувся.
Я так само усміхнулась у відповідь.
— Дуже мило, але звідси ми підемо пішки, чи не так, хлопці?
— Там попереду зануда Дон. — Близнюки показали на Дона Буркгарта-молодшого, який стояв на сонці біля Ялинки-Півмісяця з перехрещеними на грудях руками. Здавалося, він на щось чекав.
На нас, якщо бути точним.
Я застогнала.
— Цьому я дозволяю показати язика, — сказала я, і близнюки одразу ж якнайстаранніше виконали це безліч разів. При цьому вони трішки пооблизували шибки Бенового авто.
— У тобі справді тече кров педагога. — Бен зіщулив очі, щоб краще оцінити Дона. — А це хіба не малий божевільний Буркгартів?
— Саме він.
Дон помітив нас і, зацікавившись, побрів ближче.
— Вони тут уже майже три тижні, поки ремонтують їхню віллу в Берні. Я запитую себе весь час, як їм вдалось це залагодити, щоб так надовго забрати дитину зі школи. У Німеччині це було б не так легко.
Бен стенув плечима:
— Мабуть, старий Буркгарт підкупив директора. А якщо цього не вистачить, тоді він просто купить усю школу. Він купить усе, що перешкоджатиме йому на шляху.
Це прозвучало дещо з гіркотою, і я б залюбки довідалася чому, але діти вже звільнилися від пасків безпеки і почали виходити з машини. Я поспішила вистрибнути слідом і рефлекторно схопилася за білі капюшони.
— До речі, з «Донні» римується «поні» і «смердовоні», — сказала я.
Я почула, як Бен голосно розреготався.
— Ти справді нереально любиш дітей!
Я засунула голову назад до машини.
— Зате в мене дар до Втомленої Берти, запитай Павела! Я б із радістю ще раз потисла Бену руку, але мої пальці вп’ялися в капюшони близнюків. Тому я понизила голос і сказала серйозно: — Дуже дякую за те, що не переїхав нас. І за те, що не видаси мене.
На якусь мить він глянув так само серйозно у відповідь.
— Так не робиться, ну це між нами, практикантами, — відповів він.
Я засяяла. Я так і знала: той, кому Павел довірив Велику Труллу, просто не міг бути поганою людиною.
— Я рада, що ти милий, хоч у тебе й такий мегапі… — захоплено почала я, але потім затнулася. Певно, того, наскільки я рада, що він не схожий на свого мегапідлого батька, не слід ще було вимовляти, попри всю симпатію до нього. — Такий мегапереляк через це все, — завершила я речення дещо кострубато і відійшла від дверцят, давши їм захлопнутись.
— О, подивіться-но сюди. Фанні Функе з Ахіма біля Бремена дозволила сісти ввіреним їй в опіку дітям у розвалюху незнайомця без дитячих сидінь, — видав Дон, наближаючись до нас. Він дивився вслід Беновому авто, яке звертало на шлях, що вів до стайні. Очевидно, Бен хотів негайно залагодити справу з морквою.
Дон розвернувся.
— А чи схвалять це пан і пані Бауери з Лімбурга-на-Лані? Хочеш сама їх запитати чи мені це зробити? О! А ось і вони!
Зі зловтішним усміхом він показав на білосніжний «мерседес» Бауерів, який щойно закотився на паркінг і тепер зупинився біля нас. Пані Бауер вийшла з машини, весело розмахуючи своєю білою сумочкою від «Dolce & Gabbana».
— Ага, ось ви де, мої маленькі сніжинки. Усе так ідеально склалося. Ви гарно провели час із вашою милою нянею?
— Якби ж то з милою нянею! Радійте, що ваші діти взагалі ще живі, — сказав Дон, але пані Бауер не могла його зрозуміти, бо один із близнюків голосно викрикував: «Донні, поні, пепероні, бадеріке, смердовоні!», а другий: «Я хочу ще-е-е!»