Пан Бауер саме вийшов із машини й доброзичливо втиснув мені в руку складену купюру.
— Дуже дякую, що ви так гарно потурбувалися про наших шибеників.
— Ха-ха-ха! — сказав Дон. — Це ніби дякувати акулі за те, що вона відкусила тільки маленький пальчик, а не цілу ногу.
На щастя, пан Бауер узагалі на нього не зважав, бо його сини повисли на його нозі й тріскотіли щось про мегакруту супергірку.
— Цей час був для мене великою радістю, — запевнила я. І саме в цей момент була щирою. Я зворушено спостерігала, як (чорт, як же їх звати?) сідали зі своїми батьками в машину і від’їжджали, махаючи на прощання.
Коли вони вже зникли за поворотом у напрямку долини, в Дона вирвалося розчароване зітхання.
— До речі, в тебе у волоссі шишка, Фанні Функе, і це виглядає реально тупо, — сказав він тоді.
Я змусила себе не схопитися за волосся, натомість розгорнула купюру, що тицьнув мені в руку пан Бауер. Це була сотня швейцарських франків. Мені забило подих.
— Не може такого бути, — сказав Дон.
Таки може. Ха!
— Не так уже й погано пройшов мій перший день у ролі найгіршої няні на світі. — Хоча я точно знала, що це було по-дурному — насолоджуватися короткою миттю тріумфу, та я не змогла встояти, щоб м’яко не провести рукою по Доновій маківці. — Чи як ти скажеш, маленький Донні?
Дон стиснув на мить губи (навіть це в нього виходило мило), а тоді посміхнувся.
— На щастя, канікули тільки починаються, — сказав він, шепелявлячи при цьому більше, ніж зазвичай. Я цього не хотіла, але відчула, як мої руки почали вкриватися гусячою шкірою. Донова усмішка стала ширшою. — Знаєш що? Скажу своїм батькам, що від завтра мені теж потрібна няня. Ви вмієте з нами так класно гратися. — І, невинно поглядаючи карими вологими очима оленятка, він продовжив: — Я чомусь переконаний, що ти ще матимеш кілька неприємних моментів, Фанні Функе.
Як наврочив, але таке відчуття в мене також було.
Я пробралася до готелю крізь підвал для лиж і прошмигнула задніми сходами нагору, до своєї кімнати, сподіваючись не зустріти нікого, хто міг би засудити мій розхристаний вигляд. Найменше я хотіла, щоб мене такою застукала панна Мюллер. Старомодне «панна» геть не пасувало до її вражаюче витонченого, бездоганного вигляду. Та й узагалі у свої сорок вона була ще надто молодою, щоб пам’ятати час, коли незаміжніх жінок безкарно називали «паннами». Проте вона наполягала на цьому звертанні. І те, що могло б видаватися сміховинним і неемансипованим, викликало повагу й острах, коли звучало з її вуст. І тут напрошувалася асоціація з фрау Роттенмаєр із книжок про Гайді[2], вона була такою ж безжальною. Якось відіслала мене назад до ванної кімнати, бо гумки на моїх косичках були різного кольору.
— Ми ж тут не серед готтентотів, — сказала вона мені з відразою в голосі. — Що подумають гості? Це шанований дім.
Хоч я і не знала, хто чи що таке взагалі ті готтентоти, мене охопив глибокий сором, і, щоб не ставити під загрозу честь і гідність дому, я відразу ж відсортувала всі гумки для волосся, окрім чорних.
Одну з них я, певно, загубила під час своїх розваг зі спусками, бо мій охайний хвостик розтріпався і заплутане волосся, повне ялинкових голок, розхристано звисало на плечі. Мені не потрібно було дивитися в дзеркало, щоб знати, що навіть готтентоти, глянувши на мене, осудливо прицмокнули б язиком.
Але мені пощастило. Дорогою я зустріла лише Заборонену Кішку, яка вигиналася переді мною на підлозі, бо хотіла, щоб їй погладили животик. Заборонена Кішка називалася так тому, що її взагалі не мало тут бути. Домашні тварини були в готелі в принципі заборонені. А оскільки Роман Монфор ненавидів котів — коти були дуже заборонені. Ніхто не знав, звідки з’явилася Заборонена Кішка. Мсьє Роше, консьєрж, який знав усі таємниці готелю, припускав, що вона завжди тут була. Принаймні поводилась так, ніби весь будинок належав їй. Вона ж, здавалося, не належала нікому. Добувала собі їжу в кухні, а коли їй потрібні були ніжність і ласка, як ото зараз, шукала собі когось, хто б її погладив. Окрім цього, вона мала звичку сидіти або лежати на підвіконнях, східцях і кріслах. І їй вдавалося це вкрай ефектно, вона чудово вписувалася в інтер’єр.
Хоч Заборонена Кішка вільно ходила по будинку й вишукувала собі видні місця для сну, дивним чином вона ще жодного разу не траплялася на очі Роману Монфору. Інколи (і за цим мені не раз доводилося з подивом спостерігати) вони розминалися з різницею в секунди, ніби Заборонена Кішка точно знала, коли мав би з’явитися власник готелю і їй потрібно було небавом звідти зникнути. Через те що гості час від часу розповідали йому про гарну коричнево-руду смугасту кішку, яку вони нібито гладили на четвертому поверсі чи бачили, як вона спала в бальному залі на роялі, в Романа Монфора знову і знову з’являлися в думках підозри, що це хтось із персоналу міг порушити його заборону і таємно приніс у готель кота.