Ідея перевірити, чи діти надягли свої зимові черевики й куртки, найперше спала на думку, звісно ж, Каролін. Та всі речі були на місці й ніхто не бачив, щоб вони виходили надвір. Отже, вони десь у будинку, і ми неодмінно їх знайдемо. Я красномовно запевняла в цьому Віктора Єгорова доти, поки в нього не з’явилося відчуття, що запевняти тепер потрібно мене, а не навпаки.
Його дружина Стелла ображено «поцокала» геть, оскільки ніхто так і не виявив бажання надати їй вертоліт. А Єгоров тим часом розповідав мені, що Даша дуже любить ховатися. Удома вона не раз змушувала всіх через це хвилюватися. А якось вона заховалася в кошику для білизни, накрившись рушниками, і міцно й глибоко там заснула.
— Цей готель — особливе місце, — переконано сказав він. — Діти можуть тут почуватися в безпеці.
Ага. Безперечно. Можуть. Якщо вони не в компанії дев’ятирічного психопата.
Мсьє Роше приніс Віктору Єгорову горня чаю та склав йому компанію, поки ми шукали далі. На щастя, Романа Монфора сьогодні не було. Навіть уявляти не хотілося, на кого б він зараз ревів і кого б негайно звільняв. Він з особливою насолодою подав би Єгоровим і Буркгартам голову Каролін на срібній таці.
Півгодини по тому ми все ще не вийшли на слід дітей. Я і Бен разом з Емі та Ґрейсі перевернули догори дриґом усі візки для прибирання, обшукали шафи всіх кімнат для білизни, оскільки Дона точно не зупинила б табличка з написом «Вхід заборонено».
Каролін тим часом тримала позиції в ігровій кімнаті, на випадок якщо діти повернуться самі. А Павел і П’єр систематично прочісували підвал.
Залізти у вентиляційні шахти було, дякувати Богу, не так легко, як я думала. Усі решітки на них були міцно прикручені. Та незважаючи на це, я крадькома час від часу кричала в шахту: «Агов?» Так, про всяк випадок.
Можливо, про це розповіла всім пані Людвіг. А може, люди й самі помітили та зраділи, що нарешті щось відбувається. Так чи інак, окрім працівників, дітей шукали ще й кілька гостей.
Ледве не кожен додавав веселу історію про те, як він якось у дитинстві сховався так добре, що його ніхто не міг знайти. Віктор Єгоров мужньо тримався. Мабуть, тому, що мсьє Роше для заспокоєння додав йому в чай трішки рому.
Та щойно я почала запалюватися загальним оптимізмом і хотіла позбутися всіх цих похмурих відчуттів (як-не-як, я добре знала Дона і розуміла, що стільки уваги для нього було краще за будь-який різдвяний подарунок), з’явився автор трилерів зі своєю теорією викрадення.
Він затримав мене й Бена на третьому поверсі, схопивши Бена за рукав. Тоді я вперше змогла його ближче роздивитися. Хоч він і написав уже багатенько бестселерів, йому було всього лише близько тридцяти п’яти. Це був низький худорлявий чоловік із ретельно підстриженим темним волоссям, маленьким кирпатим носом, лукавою посмішкою і, як я тепер помітила, доволі божевільними очима.
Він стверджував, що не хоче поширювати паніку і що діти точно зараз десь з’являться. Та він ніколи не пробачить собі, якщо нам хоча б увагу на
— На що звернете увагу? — перепитав Бен, і автор трилерів прошепотів, блимаючи на нас очима:
— На викрадача із Ґранд-готелю.
Це була остання крапля. Паніка, яку він так не хотів поширювати, накрила мене з головою.
А от Бена, здається, це мало вразило.
— Викрадач із Ґранд-готелю? — сухо повторив він.
— Дехто називає його «Викрадачем із п’ятизіркового готелю», — сказав автор трилерів. — Та ця назва не прижилася — занадто громіздка. Я наштовхнувся на цю постать, коли робив дослідження для моєї останньої книги. За минулі тридцять років він викрав із готелів шестеро дітей. І його ще й досі не зловили.
— Шестеро дітей за тридцять років? — Бен скептично підняв брови.
Автор трилерів промовисто закивав.
— Двох у Німеччині, одну в Австрії, одну у Франції і двох в Італії, — шепотів він. — І завжди з п’ятизіркових готелів.
— Шестеро дітей, викрадених за тридцять років із готелів у чотирьох різних країнах?
Скидалося на те, ніби Бен — видавець, якого автор трилерів без особливого успіху намагається зацікавити своїм новим літературним шедевром.
— Мені здається, це надто вже за вуха притягнуто. Звідки знати, що це той самий викрадач, якщо його ніколи так і не зловили?
Це дещо збило автора трилерів з пантелику.
— Це… ем-м… детективи ніколи не сумнівались у цьому — завжди однаковий почерк.
— А що, була письмова записка з вимогою викупу? — запитав Бен. — Бо мені здається це дещо…
— Ні! — Автор трилерів розсерджено цмокнув язиком, і я хотіла зробити те саме, адже Бен прикидався таким нетямущим!
— Тут ішлося про почерк у переносному значенні. Злочин завжди мав однаковий почерк. Дитина зникає, а через п’ять чи шість годин лунає дзвінок із вимогою про викуп, який точнісінько відповідав матеріальним можливостям батьків і стосувався не лише готівки. У випадку дитини всесвітньо відомого диригента, наприклад, викрадач зажадав, окрім грошей, ще й скрипку Страдіварі, котрою володіла сім’я. Іншого разу він зажадав Ван Гога, про якого, звісно, ніхто й гадки не мав.
— Це справді жахливо, — прошепотіла я, вкрившись із ніг до голови гусячою шкірою.