Так ми й зробили разом із Емі та Ґрейсі. Та в ліфтах від Дона і Даші й сліду не було.
— Я не повинна була залишати їх самих, — скиглила Емі. — Каролін матиме неприємності, якщо ми їх не знайдемо. Містер Монфор страшенно розлютиться.
О так! Це він любить.
— Вони, швидше за все, знову грають у хованки, — сказала Ґрейсі.
Щодо цього я мала сумніви. Як згадувалося, Дон був у поганому настрої. І знуджений. Не найкраща комбінація.
— Він говорив іще щось? — поцікавилася я в Ґрейсі.
Та це не мало сенсу, адже вона б і так нічого не зрозуміла, навіть якби він щось казав.
Ґрейсі розгублено стенула плечима. І тоді вона згадала, що Дон і Даша заходили в ліфт не самі, а разом із приємною сивоволосою пані, котра говорила лише німецькою.
— Це напевне була пані Людвіг, — полегшено сказала я. Хоч якась зачіпка. — Можливо, вона знає, куди ті двоє прямували.
Та пані Людвіг теж не змогла нам допомогти. Ми зустріли її на другому поверсі в коридорі, дорогою в ресторан. Там її чекав пан Людвіг, щоб випити разом чашечку кави та з’їсти шматок гаванського торта. Вона підтвердила, що бачила дітей у підвалі.
— Я ще здивувалася, чому вони стоять такі розгублені в коридорі, — сказала вона. — Хлопчик і чарівна маленька дівчинка-росіянка зайшли зі мною у ліфт. Я не в захваті від того брязкання, та мої старечі ноги вже відмовляються ходити сходами. Окрім того, я була в банному халаті… — Вона понизила голос. — Це, до речі, найзручніший і найм’якший банний халат, який я взагалі мала. Як гадаєте, мої любі, чи можна буде якось викупити його до нашого від’їзду?
— Так, звичайно, без проблем, — нетерпляче відповіла я. — Та повернімось до Дона й Даші. Не знаєте часом, куди б вони могли побігти?
Пані Людвіг повільно похитала головою.
— Я вийшла тут, на другому поверсі, а ті двоє хотіли на четвертий. Принаймні на кнопку вони натисли… А що, маленькі бешкетники кудись зникли?
Я кивнула.
— Тільки нікому не кажіть. — А особливо батькам Даші. — Вони, певне, десь заховалися.
— Звичайно, — сказала пані Людвіг і підбадьорливо нам усміхнулася. — Як тільки вони зголодніють, то вийдуть зі своєї схованки. Це говорить вам досвідчена мама й бабуся.
Напевно, вона мала рацію. Та все ж…
— Ти теж маєш це дивне відчуття? — прошепотіла мені Емі.
Я кивнула. Так, прокляття, я теж його мала. Готель був такий велетенський і непроглядний! Важко навіть здогадатись, які небезпеки можуть підстерігати тут випещену чотирирічну дівчинку. Вона була такою маленькою, що могла б поміститися в будь-яку шпаринку… Я вже уявляла, як Дон допомагає Даші заповзти у вентиляційну шахту. І саме зараз, звісно, мені згадалися святвечірні слова старого Стакі про те, що відбувається щось недобре. Що злі створіння бешкетують, спокушаючи людей своїми диявольськими ідеями. А Дону диявольські ідеї і без створінь на думку спадають…
Я вирішила зробити одну, без сумніву, правильну річ: розповісти все мсьє Роше і, оскільки ми й так вже були у фойє, Бену також. Я одразу ж відчула, як мене огортає спокій.
Виявляється, діти досить часто зникали, особливо в день від’їзду. Мсьє Роше незворушно поцікавився, скільки часу тих двох уже немає. А на думку Бена, найрозумнішим було б спершу запитати в батьків за дітей, адже дуже ймовірно, що ті просто піднялись у свої кімнати.
Звісно, ми не дуже хотіли втаємничувати у все батьків, але виходу не було. Бен зателефонував до Буркгартів, а мсьє Роше до панорама-люксу.
Я, Емі та Ґрейсі застигли в очікуванні. Проте ані Дон, ані Даша не поверталися у свої номери. Донових батьків ця новина аніскільки не вразила. їхній син дуже добре орієнтувався у «своєму» готелі і з їх дозволу міг удень і вночі бродити по ньому і пхати носа в кожен закуток.
Вони навіть не вважали за потрібне спуститися вниз.
Єгорови ж одразу примчали до вестибюля. Вигляд у Стелли Єгорової був геть розгублений.
Мені аж на серці стало тяжко. Я намагалась собі уявити, як хвилювалась Дашина мама.
Як-не-як, а її донечці всього лише чотири рочки і вона, мабуть, ще ніколи ніде без батьків не була.
Зараз вони вимагатимуть викликати поліцію разом зі зграєю пошукових собак і подадуть на готель до суду.
Та, наскільки я втямила з того, що Стелла Єгорова напружено намагалася пояснити мсьє Роше своєю ламаною англійською, переймалась вона зовсім іншим. А саме засмучувалася через погану погоду, оскільки ніхто не міг відвезти її на шопінг і до перукаря в Женеву. Тепер вона вимагала вертоліт, щоб компенсувати згаяний час. Вона ніяк не хотіла розуміти, що вертоліт не здатний літати у снігову бурю. А зникненням доньки вона не вельми переймалась.
А от її чоловік відчайдушно намагався зберігати спокій.
— Нічого ж не може трапитися, так? — звернувся він до мсьє Роше. — Тут, у «Замку у хмарах», ніколи ж не трапляється нічого поганого, правда? До того ж вони удвох…
— Правда, — мсьє Роше оптимістично всміхнувся присутнім. — Ми швидко знайдемо цих двох утікачів. Поки вони не вийшли надвір, можна не хвилюватися. У будинку ніхто й ніщо не зникає надовго.