— Ось де ти, моя маленька.
Дуже ніжно він витяг свою донечку і взяв її на руки. Вона не прокинулася, навпаки — притулилася до нього, легенько при цьому посміхнувшись.
Він виніс її із залу під зворушені зітхання глядачів.
— Але ж шибеник!
Відразу з’явився і Дон Буркгарт-старший. Це був великий, незграбної статури чоловік із хитрими блідо-блакитними очима, низьким чолом і неприємним гримучим голосом. Усі ніжні, симпатичні й милі риси, а також очі Бембі Дон успадкував від своєї матері. Буркгарт-старший дивився на свого сина, похитуючи головою, але погляд його був сповнений гордості.
— Я не буду таким прикрим і не подаватиму позову за порушення зобов’язань із догляду за дітьми.
Дон тихенько захропів, і всі засміялися.
Бен запросив усіх причетних до пошуків у бар випити щось на власний вибір. А в Каролін нарешті завершився її нескінченний робочий день і вона могла повертатись додому через снігові замети.
Я залишилася з Емі та Ґрейсі біля Дона і його батька в маленькому залі камерної музики, напружено очікуючи на Донові спроби все пояснити. Та він продовжував вдавати, ніби спить. І то дуже майстерно. Та його виконання «пробудження» було просто неперевершеним. Коли тато розбудив його, він мляво відкрив свої очі й цілковито дезорієнтовано почав оглядатися навколо.
— Де я? — запитав він. — Як я сюди потрапив?
Його тато голосно засміявся.
— На тебе вся моя надія, сину! Ти знову всіх поставив на ноги. Це було саме те, чого бракувало цьому нудному пообіддю.
Ого-о-о-о. Замість серйозної балачки з сином батько його похвалив. Не дивно, що моральний компас Дона повністю вийшов із ладу.
Щодо мене, то я б краще провела пообіддя за майструванням із блискітками. Дон повільно скотився з полички й потер очі. Як же шкода, що на нього в майбутньому чекає керівництво сміттєвою компанією! За ним сцена гірко плаче!
— Як… Чому я тут? Я пам’ятаю тільки, що ми хотіли відвести сопливого носика до її мами… Що сталося потім? І чому я такий стомлений?
— Бо ти мій маленький бешкетник і геть стомився, роблячи всілякі дурниці, — сказав Буркгарт-старший. — Ну, ходи, сьогодні я зроблю виняток і візьму тебе на руки, окей?
Яким би нібито стомленим Дон не був, він у жодному разі не допустив би цього, а тим паче на очах у Ґрейсі. Але він дозволив татові обійняти його і трішки підтримати. Яким би неприємним типом із темними планами й валізами, повними брудних грошей, не видавався Буркгарт-старший, та свого сина він, здається, щиро любив. Тому мені рука не піднялася порушити цю ідилію батька і сина. Хоча самій так і кортіло, по-вчительськи розмахуючи в повітрі пальцем, вичитати Дона.
Та Ґрейсі зробила це за мене. Коли обидва Буркгарти проходили повз нас до дверей, вона суворо сказала:
— Це справді було
Дон, звісно ж, не втямив ані слова, окрім «кінське лайно» і «телепень несусвітний». Та він не вчинив, як зазвичай, жодної пакості, а просто втомлено усміхнувся і пробурмотів:
— До завтра, чудова Ґрейсі Барнбрук із Чарльстона в Південній Кароліні.
І тут раптом мене прошила думка, що це, можливо, зовсім не награно і він справді не розумів, що ж відбулося.
— Тільки не кажи мені, що ти купилася на історію про викрадача від цього сноба, — сказав Бен.
Я щойно здуру поділилась із ним цією думкою, щоправда, сформулювала її дещо по-іншому. І вже не могла забрати назад свої слова. Але щоб Дон міг отак просто десь заснути! Звісно, це був Дон. І був він, без сумніву, підступним, стріляним горобцем і все таке. Проте… Я перехилилася через відполіровану стійку рецепції й прошепотіла:
— Що, коли його сон і пробудження не були грою? Що, коли він і справді не пам’ятав, що сталося? А що, коли він і Даша були під дією снодійного?
Бен ошелешено на мене подивився:
— Щоб потім заховати їх на поличці? Заради всього святого, навіщо?
Так, це було гарне запитання — я теж цього не знала. А точніше сказати, це було геть безглуздо. Проте мені все-таки щось не давало спокою… ет, не знаю.
— Фанні? — Бен мені посміхнувся. — Може, в тебе просто був сьогодні довгий і важкий день?
Я кивнула.
— Так, безумовно.
Власне, день був таким важким і напруженим, що я жодного разу навіть не згадувала про поцілунки.
Тож я тут же це надолужила, глянувши отак на Бена.
Яким милим він був, коли посміхався. І як гарно з його вуст звучало моє ім’я.
— Може, скажеш Гефельфінґеру, що хвора, і хоча б одного вечора відпочинеш? — запропонував він. — Я вважаю, ти забагато працюєш. І я звільнюся о дев’ятій. Тому опісля ми могли б разом повечеряти.
Це звучало спокусливо. Навіть дуже. Та я не могла залишити бідолашного пана Гефельфінґера самого з гостями. Він і без того був на межі нервового зриву. А я була єдиною, хто розумів, що свічки з ароматом жасмину та пачулі не можна палити в одній кімнаті зі свічками з ароматом ванілі й апельсинового цвіту, бо це призводить до жахливої ольфакторної[20] плутанини…