Я знову кивнула. Це було справді як рукою подати. Вийти на коридор, кілька кроків праворуч, тоді сходами вниз — і ти вже в бальному залі. Навіть музику можна почути, хоч і на диво приглушено, адже люкс був якраз над оркестровим балконом. А там уже з самого пообіддя розмістився гала-оркестр. Зараз якраз налаштовували струнні інструменти. Бальний зал було не впізнати: столи, накриті дамастовими скатертинами і розставлені навколо танцмайданчика, а на столах та стінах — пишні букети квітів та підсвічники. Двісті сімдесят шість свічок кольору слонової кості запалять о восьмій годині, котрі разом зі світлом дванадцяти люстр занурять зал у золотисте сяйво. Стільки ж свічок лежало напоготові, щоби замінити ті, що вигорять, — це розповідав мені мсьє Роше. Було два спеціально призначених офіціанти, які відповідали за свічки. Носячи таці з канапе, вони мали непомітно патрулювати вздовж стін, стежачи за тим, щоби ніде не скапував віск зі свічок і нічого не зайнялось. Я не заздрила нікому зі своїх зайнятих цього вечора колег. Заздрила хіба що Гретхен Барнбрук, яка зараз танцюватиме вальс із Беном.
Мабуть… Та ні, вона стовідсотково виглядатиме чарівно у своїй абсолютно божественній сукні.
(Ґрейсі й Медісон дуже докладно мені її описали. Я вже не пригадую, якого вона кольору, та мені в пам’яті закарбувалося те, що вона прекрасна.)
З іншого боку — ні таке до найменших дрібниць продумане освітлення, ані симфонічний оркестр, ані бальна сукня не перевершать нашого вальсу на даху. І байдуже, що з нами буде потім! Цей чарівний момент у мене не забере ніхто на світі. Можливо, я розповідатиму про це ще своїм онукам, коли стану озлобленою старою. Але хвилинку, так не піде. Якщо я буду такою озлобленою, як тепер, то не матиму ані дітей, ані внуків. Хіба що сухоребру злостиву кішку.
Єгоров зітхнув.
— Ну, здається, все пояснив.
— Так і є. — Я усміхнулася своєю найкращою посмішкою Мері Поппінс. — Ми з Дашею дуже гарно проведемо час разом, поки ви не повернетеся.
— Можливо, я десь поміж усім заскочу до вас, — сказав він.
— Звичайно, тут же рукою подати.
— І принесу вам щось смачненьке, — додав він, застібаючи обидва ґудзики свого смокінга й цілуючи Дашу востаннє на прощання.
О так, смачненького там справді доволі.
— Ні, дякую, — сказала я. Панна Мюллер мала б пишатися мною. — Я вже поїла. Насолоджуйтеся вечором.
Даша час від часу підстрибувала і вигукувала щось російською. Можливо, це було: «Та йди вже нарешті!», бо Єгоров усміхнувся і вийшов із номера.
Хоча мій страх щодо викрадача з Ґранд-готелю значно послабився, я все одно зачинила за ним двері на засувку, а потім ще й на дверний ланцюжок. Можливо, мій колишній підозрюваний стоїть зараз разом з іншими на привітанні з шампанським, уперто витріщаючись на кольє Стелли Єгорової. Вона ж думатиме, що він якийсь маніяк.
Окрім того, я перевірила, чи зачинені всі вікна і двері. Даша тим часом зістрибнула з ліжка і притягла мавпу і книжку з малюнками. Книжка була написана кирилицею, та це не мало значення. Ми всілися поруч на ліжку, розглядали картинки й розповідали одна одній історії російською і англійською. Деколи я вдавала, ніби Алексей видає кумедні мавпячі звуки, і тоді Даша заходилась щирим дзвінким сміхом.
Посеред нашої чудесної забави в двері подзвонили.
Не в усіх номерах двері були обладнані дзвінком, лише у великих люксах. І дзижчав він дуже немелодійно, так ніби у стіні заховався непривітний швейцар, котрий хотів вберегти свої володіння від будь- яких відвідувачів.
Я навшпиньках підбігла до дверей і зазирнула у дверне вічко.
За дверима стояла пані Людвіг у банному халаті й навіть через вічко було помітно, що вона плакала.
Я поспіхом відчинила двері.
— Заради всього святого, що трапилося? Ви ж мали вже давно бути внизу на привітанні з шампанським.
Пані Людвіг шморгнула носом.
— Дякувати Богу, ви тут, моя люба. Бо я вже не знала, куди мені йти.
Я затягнула її у номер і знову замкнула двері, включно із засувкою та ланцюжком.
— Щось із паном Людвігом? — запитала я.
Даша стурбовано заглядала на нас із ліжка, хоч нічого й не розуміла.
— Ні, — сказала пані Людвіг і витерла носа об рукав свого халата. — Він на мене чекає. Внизу біля сходів, як і обіцяв. Але…
— Що ж сталося? — У неї був такий жалюгідний вигляд, що захотілося її обійняти.
— Сукня, — шморгнула пані Людвіг і розв’язала пояс халата. — Я вже все пробувала, але сама ніяк її не застебну.
— І це все? — полегшено зітхнула я.
Моя уява малювала всі можливі жахливі сценарії, починаючи з пана Людвіга, у якого саме цього дня міг статися серцевий напад.
— Ну, з цим ми впораємось. Покажіть-но мені.
Під халатом була прикрашена блискітками чорна вечірня сукня, котра на спині мала довжелезний замок, який самотужки було надзвичайно важко застебнути. Краї замка зяяли далеко один від одного.
Обережно його застібаючи, я промовила:
— Цього не подужала б навіть людина-змія. З таким довгим замком кожному знадобиться допомога. Ось так! Готово. Ви виглядаєте, як справжня принцеса.