Даша простягнула пані Людвіг серветки зі столика і прощебетала щось російською перед тим, як повернутися на ліжко і заритися в подушки.
Пані Людвіг знову сяяла:
— Яка добра дитина. І ви також! Пробачте, я так рознервувалась. У мене ще такого не було.
— Я вас розумію. Чекати багато років на цю мить, а тут замок почав заїдати. — Я ласкаво їй усміхнулася.
Я вже не могла дочекатися, коли ж дідусь Трістана нарешті повідомить їй справжню вартість персня, що був зараз у неї на пальці. Та щасливішою, ніж у цей момент, вона вже напевне не буде.
— А тепер тільки вниз, пан Людвіг чекає!
Проте пані Людвіг не квапилась. Вона розглядала великими допитливими очима кімнату, а тоді пройшлася до ліжка, перекинувши свій халат через руку.
— То це і є панорама-люкс. Ох і великий! А скільки вікон… Але штори такі ж, як і в нас. А де ж маленький песик?
— Він проводить свій танцювальний вечір разом із мопсом фон Дітріхштайнів із кімнати 301, — сказала я.
— О, яке золотко. — Пані Людвіг від усієї душі посміхнулася Даші. — Хтось виглядає вже таким утомленим. Тобі можна спати в ліжку тата й мами? Я завжди дозволяла це своїм дітям. Це твоя мавпочка?
Вона погладила Дашу по голівці, а тоді піднялася, глибоко вдихнула, ніби хотіла зібрати на цей вечір усю свою мужність у кулак.
Я хотіла сказати щось підбадьорливе, коли в двері постукали.
Пані Людвіг злякано зіщулилася.
— Хто це?
— Не маю поняття, — сказала я і знову подріботіла до дверного вічка. За дверима стояв Бен і застібав смокінг.
— Це Бен Монфор, — сказала я, відкриваючи всі замки.
— Боже милосердний. — Пані Людвіг мнула в руці серветку. — Оце він здивується, коли побачить мене. Не хочу, щоб вас покарали через те, що впустили мене.
— О, та він зрозуміє, — запевнила я її, поки відчиняла двері Бенові.
— Ось ви де, — сказав він, коли побачив пані Людвіг. — Ваш чоловік ходить сходами вгору-вниз…
— У мене виникла одна жіноча проблемка, але ця юна панна мені з готовністю допомогла її розв’язати. — Пані Людвіг знову глибоко вдихнула. — Ну тоді я… тримайте за мене кулаки.
Я не стрималась і поцілувала її в щоку.
— Це ваш вечір, — сказала я. — І він буде справді прекрасним.
— А що за жіноча проблема у вас була? — захотів дізнатися Бен, коли я зачиняла двері за пані Людвіг на всі замки.
— У неї на сукні не застібався замок. — Я була занадто розчулена, аби вмикати холодний тон. Я подивилася на ліжко і побачила, що Даша вже певно заснула, лежачи зверху на покривалі. Її тато мав рацію, це сталося досить швидко. Я обережно підсунула подушку їй під голову й накрила.
— Чим можу тобі допомогти? — тихо запитала я Бена.
— Я подумав — зайду дізнаюся, як у тебе справи. — Він підняв мавпочку Даші, що лежала на підлозі.
— А-а, бо я думала, ти прийшов показати, як класно ти виглядаєш у смокінгу.
Він і справді класно виглядав. А я раптом відчула себе Попелюшкою у своїй уніформі покоївки.
Добре, що хоча б мій прищ за ніч зійшов, ніби його й не було. Павел приклав до нього вчора грушеву самогонку зятя старого Стакі. Та штука виявилася чудодійною. А непривабливу гривку я забрала з чола, прищепивши заколками.
— Дякую, — сказав Бен і злегка почервонів. — Ти теж виглядаєш досить класно, Фанні.
Тепер мені хотілося єхидно посміхнутись.
— Ага, так, ці бабусині компресійні колготки просто мегарозкішні.
— Ти завжди класно виглядаєш, і байдуже, що на тобі. — Бен прокашлявся. — Це я серйозно. Ти… Ти така… — Він замовк.
Я зачекала кілька секунд, а тоді запитала:
— Хіба ти не мав бути вже давно внизу? Вальс може початися будь-якої хвилини.
Бен кивнув.
— Так. Я просто хотів до того… я хотів тобі сказати, що… — він затнувся, а я знову чекала.
А тоді в залі зазвучали скрипки.
— Заради Бога, — сказала я. — Що б ти не мав мені сказати, краще відклади це на потім. Твій тато тебе вб’є, якщо ти зараз же не з’явишся внизу.
— Ага, — пробурмотів він дорогою до дверей. — Це правда. — Він озирнувся. — Можливо, я потім ще раз зайду.
І тоді він поквапився геть. А я почувалася тепер значно краще. Окрилена, я замкнула двері на всі замки.
Як сповістив електронний будильник на нічному столику, Бен нічого не встиг пропустити. Коли він ішов, була чверть на восьму — оркестр тоді, мабуть, просто розігрівався. Або скрипки мали завдання відірвати гостей від шампанського і гала-вечері й заманити їх до бального залу. В усякому разі, минуло ще десь півгодини, поки все справді почалося. Я зрозуміла це по тому, що стало тихіше і в мікрофон заговорила Мара Матеус.
Як на лихо, звідси неможливо було розібрати, що саме вона говорила. Тут були занадто товсті стелі, але ж я вмію фантазувати, і цього цілком достатньо. А коли в мікрофон зазвучав дзвінкий чоловічий голос, мені одразу стало зрозуміло, що це Роман Монфор звертається зі своїм лицемірним привітанням до гостей, котрі, звичайно, незважаючи на це, усміхаються і плескають. Але можливо, йому вдалося приховати одну маленьку деталь, а саме — що це буде останній новорічний бал за традицією його найулюбленіших прародичів.