— А це досить практично, звідси не так уже й далеко до машини, — важко дихаючи, промовив П’єр.
Пан Людвіг мовчав. Мабуть, він ішов і погладжував свій пістолет.
Якби дороги не були відмежовані від нас метровими сніговими стінами, ми б уже давно їх побачили. А вони нас. Тож у нас іще був шанс.
— Найкраще буде, якщо ми розділимося, — прошепотів Бен. — Трістане, ти поведеш їх кривавим слідом туди, а ми з Фанні й дитиною втечемо до стайні. Відпусти вухо, нехай кров капає.
Трістан, на диво, одразу погодився, а тоді пригнувся і, ніби крадучись, пішов стежкою, яку вчора розчистив старий Стакі.
Як на мене, не найкраща ідея, бо вона вела у лісові нетрі. Та Бен уже мовчки тяг мене в напрямку стайні. Тепер я не мала важкої ноші, тож могла бігти швидше. Та оскільки на мені був лише один черевик і боліло плече, мені все одно було важко рухатись. Хоч ми й намагались ступати тихо, не видаючи звуків, проте сніг рипів за кожним кроком, ну, в мене за кожним другим. Нарешті ми дісталися до стайні і Бен, можна сказати, заштовхнув мене всередину, щойно відчинивши ворота. Як йому вдалось тримати Дашу однією рукою — залишилося для мене загадкою. Скидалося на те, ніби він затиснув під пахвою велетенську ляльку. Та байдуже, з Людвігами її очікувало щось набагато гірше.
Поки Бен закривав ворота, я визволила Дашу з його міцної хватки й перевірила, чи вона ще дихає.
Усе було гаразд. І виглядала Даша взагалі неушкодженою. Тільки кров із моєї рани трішки замастила їй щоку. А ще ми десь по дорозі загубили її соболину шапочку.
Тільки її ніжки знову стали крижаними.
Вежді й Бежді радісно зафоркали. Вони стояли разом у великій загороді й тепер допитливо пропхали голову крізь невисоку перегородку. Я з Дашею на руці розглянулась навколо. Тут було предостатньо схованок: сіно на горищі, до якого вели стрімкі східці, комора, де тримали кінську збрую, велетенські скрині, коробки, покривала, мішки для корму, які стояли й лежали один на одному попід стінами. Та як допоможе хороша схованка проти пістолетів, котрі прострелять будь-яку скриню, будь-яку дошку і будь-якого коня? Проте я таки поклала Дашу в найдальшому закутку на ящик і накрила її попоною. А тоді роззирнулася в пошуках зброї. Вила для прибирання гною навряд чи могли вдіяти щось проти пістолета, але це було краще, ніж нічого.
Тим часом Бен відчинив загороду з кіньми. Поняття не маю для чого. Може, він просто хотів, аби коні на смерть затоптали Людвігів?
Те, який вигляд він мав — у смокінгу, зі скуйовдженим волоссям і нахмуреним обличчям, спершись спиною на стіну біля воріт, у руці з металевою табличкою «Прохання у стайні не курити», — було найкращим, що я бачила в житті.
— Думаєш, Трістан упорається? — запитав він. — Зараз вони всі троє його переслідуватимуть, і це дуже небезпечно.
— Відколи це ти любиш Трістана?
— Люблю? Та яке. Ненавиджу його, — сказав Бен. — Та, на жаль, не можу його завалити, бо він врятував тобі життя.
Я не могла не посміхнутись. Це, можливо, дещо перебільшено, але Трістан стрибком із панорама-люксу врятував мене від тавра недбалої няні. І все, що відбувалося потім, сталося саме завдяки тому, що він мене врятував. Якщо вже бути точним.
— Я мав бути тим, хто тебе рятує, — розчаровано промовив Бен. — Але замість цього я цілі дні змарнував на те, аби змусити тебе відмовитись від теорії про викрадача. Та ще й обходився з тобою як із божевільною.
Так, це була цілковита правда.
Він подивився на мене серйозним поглядом.
— Те, що я хотів сказати тобі до того, та так і не наважився… Фанні, я в тебе закохався. Ти найчудовіша, найкумедніша, найрозумніша і, без сумніву, найсміливіша дівчина, яку я коли-небудь зустрічав. А коли я почув від мсьє Роше, в якій ти небезпеці, то так шкодував, що не сказав тобі цього раніше! Я так боявся, що не матиму вже такої нагоди.
Мені на очі навернулися сльози. І зараз найбільшим моїм бажанням було залишити ці вила для гною, кинутись до нього й поцілувати.
Проте воно так і лишилося не здійсненим, бо знадвору вже чулися кроки і чиєсь бурмотіння.
— Мені було так приємно з тобою познайомитися, — прошепотіла я, не знаючи навіть, чи почув він. Але Бен мене зрозумів.
— Мені прикро, що я нагодився занадто пізно, — відповів він так само тихо.
Ну, у всякому разі, вчасно, аби разом померти.
Хтось постукав у двері стайні. Дуже виховано й увічливо.
— Фанні? Ви тут, моя люба?
Це було божевілля, проте голос пана Людвіга був досі голосом милого старого чоловіка. Він сам? Хто ще з ним був? П’єр чи його дружина? Чи обоє? А може, зі снігового замету в останню мить вивільнився ще й чоловік для мокрої роботи?
— Якби ви не були такою впертою, то лежали б собі зараз нагорі в панорама-люксі на ліжку і спали, — весело сказав пан Людвіг. — Добре, можливо, на вас би трішки розсердилися, бо ви спустошили міні-бар і були п’яні як чіп, а ваша підопічна тим часом втекла і десь заховалася, адже вона це діло полюбляє. Та це була б невелика ціна у порівнянні з тією, яку ви заплатите зараз.