Я опустила Дашу на підлогу, поклавши її головою на віничок для змахування пилу. А тоді прослизнула назад, швидко й непомітно перебігаючи від машини до машини. На жаль, у мене не було зараз нагоди подякувати панні Мюллер, яка наполягла на тому, щоби нашити на взуття персоналу спеціальні підошви, що стишували звук.
Сховавшись за сушаркою, я спостерігала за тим, як П’єр прямував до підвалу з вугіллям, а за ним пухнасті, як кульбабки, голови обох Людвігів.
— Якщо вона ще на конвеєрі, то залиште її мені, — промовив П’єр.
— Вона, схоже, розумна тварюка. — Це був пан Людвіг.
Він зайшов останнім із пральні в підвал із вугіллям. І в нього в руках був пістолет, який змусив мене на мить завагатися.
Я розуміла, що це було дещо легковажно, та якщо вийде, то я одним пострілом уб’ю трьох зайців. Тож я набрала повітря в груди, вийшла зі свого сховку і побігла так швидко, як тільки могла.
Ще два з половиною. Ще два метри. Один.
Ось я вже біля дверей підвалу з вугіллям! Я обережно їх штовхнула, відчула, як вони посунулись, дуже повільно, а тоді… вони зарипіли.
Людвіги озирнулися. П’єр уже був біля конвеєра. Пан Людвіг підняв револьвер.
Ні, ні, ні. Я що, дарма тратила стільки зусиль, щоб зараз отак просто здатися?! Звідкись пролунав звук, ніби відкоркували пляшку з шампанським. Та я з останніх сил налягла на двері всім тілом, і вони зачинилися. І ще засув. Готово.
Тільки тепер я відчула пекучий біль у плечі. Коли я його торкнулася, то намацала щось мокре. Мені знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити, що мене підстрелили. Моя рука була червона від крові.
Пан Людвіг мав рацію: глушник спрацював відмінно.
І ось я стояла цілковито виснажена в снігу, а з бального залу до мене долинали звуки скрипки. На шиї в мене висів чужий діамант завбільшки з тридцять п’ять каратів, а на руках спала чужа дитина.
А ще я десь загубила черевик.
— Заради Бога, Фанні, ти поранена. — Це був Трістан.
— Але ж П’єр мій друг.
Мабуть, це був шок, бо я не пам’ятала, як сюди потрапила і звідки взявся Трістан. Лише пригадувала, як повернулася в підвал із лижами і підняла Дашу, поки Людвіги і П’єр товклися за пожежними дверима підвалу для вугілля. Чи були ті двері ще й куленепроникними? Скільки часу в них забере видратися конвеєром назовні?
Байдуже. Я просто втомилася. Якби мені не було так боляче, я б уже давно заснула.
— Мені так прикро! Я б повернувся швидше, та мене перестріла ця дурнувата Елла і, повісившись мені на шию, влаштувала сцену.
Говорячи, він у запалі намагався роздивитися моє плече. Та, по-перше, було занадто темно, а по-друге, він і так не був лікарем, а… а ким він, власне, був?
— А коли я нарешті захотів спуститися сходами до пральні, то побачив там якогось типа з пістолетом… Це змусило мене повернутися назад. Можливо, він мене помітив… Та я все одно планував зайти через підвал із лижами, а там я вже побачив сліди крові й пішов за ними. Куди ж ти прямувала?
Я поняття не мала. Я, очевидно, просто кудись ішла, і байдуже куди. І тепер ми стояли на півдорозі до стайні, неподалік від Ялинки-Півмісяця. А може, я інстинктивно хотіла під нею заховатися, як ті хлопчики, за якими я дивилася у свій перший день у ролі няні. Як їх там звали?
— Ешлі й Джеремі. Чи якось схоже. Вони були одягнуті в усе біле. — Мій голос звучав якось дивно, не так, як завжди. Ніби він лунав десь ззовні й не належав мені. — Виключно білий одяг! Лише уяви. Мабуть, вони стануть колись стоматологами. Або кухарями. Хоча це псує характер.
— О Боже, Фанні! Скільки ж крові ти втратила?
Трістан відчайдушно намагався знищити свою сорочку. Він висмикнув її зі штанів і дер, при цьому лаючись.
Музика в бальному залі жвавішала.
Чому вони досі грають? Хіба не мали б усі ці люди схвильовано бігати зараз територією готелю, вигукуючи Дашине ім’я й, можливо, час від часу і моє теж?
— Чому всі аж досі танцюють там із Гретхен, а я змушена замикати викрадачів дітей у підвалі для вугілля?
Я підвела очі на Трістана.
— Ти що, забув підняти тривогу, Трістане?
— Ні! Я сказав своєму дідусеві. І консьєржу, мсьє Роше. Поліція вже в дорозі. Він зателефонував одразу ж, та я не хотів чекати, тож помчав до тебе. І якби Елла мене не затримала…
— Ти мусив сказати Бену. Я ж говорила, що ти маєш йому сказати. — Тим часом я вже перейшла на якесь мимрення. — Та байдуже… — прошепотіла я. — Я просто хочу спати. І Даша теж. Хоч вона щойно якось дивно здригнулася… Там, внизу, під ялинкою, мабуть, м’яко, як на дивані, приєднуйся. Ніхто нас не знайде. Якщо не сміятися.
Я глянула заціпенілим поглядом на дерево.
— Сніг лежить так високо. У тебе немає часом лопати з собою?
Я заплющила очі. Напевно, я і стоячи могла б заснути. Але я не маю права впустити Дашу. Я мушу її добре і міцно тримати.
— Фанні! Не спати! — Трістану вдалося нарешті розірвати свою сорочку й обмотати смужку тканини навколо мого плеча.
Від гострого болю мені аж подих забило.
— Давай, ти майже впоралась. Нам тепер не можна здаватися. Треба йти звідси.
— Йди без мене. Ти можеш взяти Дашу й діамант, а я залишуся тут і трішки посплю. А тоді прийду, коли мені… знову стане краще.