— Я просто хочу покласти її там. — Я показала на стос білизни, на якій вона вже лежала перед тим.
П’єр кивнув:
— Окей. Але потім сядеш назад, зрозуміла?
— Зрозуміла.
Як людина, яка вже втратила будь-яку надію, я прослизнула до стосу з білизною й обережно вклала на нього Дашу. Я поняття не мала, що чинити далі, та зволікати не було як.
Коли я обернулася, світло почало блимати. Не одна лампа, а всі одразу. А тоді раптом увімкнулась пральна машина. Я могла поклястися, що такі звуки видавала лише Втомлена Берта. Але ж я витягла перед тим штекер із розетки!
— Що це в біса… — П’єр проскочив із ножем повз мене до машин.
Це був мій шанс. Я схопила пляшку з грушевою самогонкою і вдарила нею П’єра по голові так сильно, як тільки могла.
Вона не розбилася, як я думала, але під силою удару вислизнула мені з руки й покотилася геть по підлозі, ніби образилася. П’єр упав на коліна, але, на жаль, залишився при свідомості, хіба що трішки ослаб.
Прокляття! У цього типа міцний череп. І він усе ще тримав ножа в руці.
Я гарячково озирнулася і схопила перший-ліпший предмет, що потрапив мені під руку. Ним виявилася праска.
П’єр, похитуючись, почав підводитися. Я не мала права дати йому зіп’ястись на ноги, тож взяла праску за шнур і метнула її П’єрові в гомілку. Я десь читала, що гомілка — найбільша кістка скелета й удар по ній спричиняє надзвичайно сильний біль.
Це скидалося на правду, особливо якщо влучити в гомілку кілограмовою залізною праскою, метнувши нею з відстані, як псом на повідку.
П’єр закричав і знову впав на коліна. Цього разу він впустив ніж. Праска навіть надірвала йому одну холошу.
Утомлена Берта, чи щось, що імітувало її звуки, тим часом затихла і світло теж заспокоїлося.
З неабиякими зусиллями, та при цьому сопучи від люті, П’єр намагався піднятися, спираючись на сушильно-прасувальну машину. Павел вимкнув її, незважаючи на те що всередині залишилась якась річ (що було йому зовсім не притаманне). Нею виявилась дамастова скатертина для столів у ресторані, завдовжки п’ять метрів і завширшки добрих п’ятдесят сантиметрів. Її недопрасовані дві третини звисали з машини.
Я вирішила не гаяти часу на роздуми чи розрахунки, підняла її вільний кінець, обвила навколо П’єра і запхала в машину з іншого боку. А тоді увімкнула її і відскочила назад. За дві секунди П’єра, який не встиг і оком змигнути, притягнуло скатертиною до машини чи навіть більше — його притиснуло до неї. А що машина притискала до себе, то вже так легко не віддавала. П’єр розмахував навсібіч руками, та до вимикача не досягав.
— Ах ти ж підла тварюко, — заревів він, коли зрозумів, що опинився в пастці, прикований до однієї з найпотужніших прасувальних машин на ринку. Колись. Багато років тому. — Я тебе замочу!
— Скоріше машина тебе висушить, — сказала я.
Заради безпеки я копнула ніж, і він ковзнув аж під плісирувальну машину, яка стояла поруч.
— Я вшиваюся звідси, — сказала я, взявши Дашу на руки. — Якщо я пробралася сюди через підвал для вугілля, то ним же звідси й виберуся. Вітання Людвігам!
П’єр почав так відбірно лаятися, що Ґрейсі й уявити собі не могла. Я навмисне сказала П’єру про підвал для вугілля. Насправді ж я планувала втекти через підвал із лижами. Хоч стрімкі конвеєри для вугілля чудово підходили для того, щоб ними спуститися вниз, проте дертися ними вгору було б у рази складніше. Тим паче з непритомною дитиною на руках.
Добре, що П’єр не міг бачити, яким шляхом я пішла, оскільки висів причеплений до прасувальної машини обличчям до стіни. І мав би для цього повернути голову на 180 градусів. Чого він зробити не міг, бо цілковито був поглинутий намаганнями визволитися з машини, яка прагнула його випрасувати. Я ледве не закричала з радості. Проте ми з Дашею ще не були в безпеці.
Коли я вже хотіла прошмигнути через арку, яка відмежовувала пральню від підвалу з лижами, то до моєї голови торкнулося щось вологе, і я нажахано завмерла. Це було вчасно, бо, зупинившись, я помітила, як у віконечку дверей, що виходили на зовнішні сходи, промайнула тінь. За мить двері відчинилися.
Я встигла заскочити за ріг і запхнутися з Дашею за шафу з воском для лиж. Застигнувши на місці й виструнчившись, я сподівалася, що нас не помітять у цій напівтемряві. Із пральні все ще долинали пекельні прокльони, до яких тепер додався ще й жіночий голос. Це прийшла нарешті пані Людвіг. А пан Людвіг вирішив зайти із заднього входу. Дуже хитро. Якби я забарилась лише на кілька секунд, то потрапила б йому просто до рук.
Та він так поспішав на звуки лайки, що й не глянув у наш бік.
На мить я полегшено зітхнула. Тепер у мене було два варіанти: як і планувала, вибігти з Дашею через підвал із лижами надвір або…
Я почула, як вимкнули машину.
— Вона втекла через підвал з вугіллям, — голос П’єра звучав неймовірно люто. — Біжіть туди.