— Що третє око все бачить і світ дякує агенту Фанні, — прорекла Медісон. — І щоб ти залишила вікно відчиненим на той випадок, якщо син готельєра виявиться ідіотом.
— Що б це не означало, — докинула Ґрейсі.
— Хм, — видала Емі, і в неї прозвучало це достоту так, як у мсьє Роше.
Я задоволено повернулась назад на своє підвіконня в бібліотеці. Поруч у барі саме співали «Давно-давно»[23], а надворі до запуску вже готували ліхтарики.
— О, ви вже прокинулися. — У дверях стояв Віктор Єгоров.
— Як почувається Даша? — запитала я.
— З нею все гаразд. — Віктор Єгоров наблизився на кілька кроків. Він був блідіший, ніж завжди, а під очима в нього темніли кола. — Завдяки вам. Знаю, я говорив, що в цьому готелі ні з ким не може трапитися нічого поганого. Тож, напевно, це правда, принаймні в кінцевому результаті. — Він нахилився до мене і взяв мою руку. — Але не тому, що місце тут магічне, — а через людей, які тут працюють. Як я можу вам віддячити? Ви жертвували власним життям заради життя моєї донечки.
— Без допомоги я б сама не впоралася, — сказала я і вдала, що не побачила, як по його щоці скотилася сльоза. — Трістан і Бен і… я б не назвала це магією, але…
Я згадала світло, що ні з того ні з сього заблимало в пральні. І про щось вогке, що торкнулося мого обличчя, коли я хотіла зайти до підвалу з лижами. І те, що трапилося біля Ялинки-Півмісяця…
— Але, може, й так… — пробурмотіла я.
Віктор Єгоров відпустив мою руку і задивився в темряву за вікном.
— Я хочу, щоб ви про це знали. Коли я багато років тому приїжджав у «Замок у хмарах», то почувався зневіреним, — тихо мовив він. — Я твердо вирішив, що не хочу більше жити. Але… це місце і його люди мене врятували. Не тільки втримали від самогубства, але й дали мені відвагу жити. Те, що ви зробили сьогодні для моєї донечки, я не забуду ніколи. Я б дуже хотів вам віддячити. Якщо є щось таке, що я можу для вас зробити — і гроші не мають значення, — то неодмінно мені це скажіть.
Він витер зі щік сльози і всміхнувся мені.
Мене розривали сумніви. З одного боку, я спростила йому життя, позбавивши прикраси, що коштувала мільйони доларів, а з іншого — це ж було не для мене, а для богині Калі, і якщо пощастить, то він навіть не помітить втрати…
Якщо хочете вберегти це місце таким, як зараз, то ви, власне, можете щось для мене зробити, — повільно сказала я. — Ну добре, не конкретно для мене, а радше для всіх нас тут. Та для цього вам доведеться зайнятися готельним бізнесом. Продовжуйте. — Єгоров умить зосередився. Його усмішка стала яскравішою.
Це поки що таємниця, проте готель виставлено на продаж. І ви мали б запропонувати більшу ціну.
Єгоров засміявся.
— Так склалося, що це саме те, чим я займаюсь, — мовив він. — Візьму це на себе.
Я ні секунди в цьому не сумнівалася. Нехай Буркгарт, стріляний горобець, і мав валізу, повну брудних грошей, та проти російського олігарха він і рипнутись не зможе. Його плани про апарт-готель і гольф-шопи розлетілися на маленькі шматки тієї ж миті, коли Єгоров рішуче покинув бібліотеку.
А тоді нарешті прийшов Бен.
Він увірвався до бібліотеки сильно задиханий.
— Мені дуже прикро, що я так пізно, — сказав він.
— Ти ремонтував ще один телефон?
Він єхидно усміхнувся.
— Ні. Я говорив із поліцією. А ще я знайшов оце. — Він витяг із-за спини руку й показав мені мій черевик. — Він був на сходах до підвалу з лижами. Подивимося, чи він тобі підходить, Попелюшко.
— Дуже дякую, ваша величносте.
Я простягнула йому свою ногу.
— Делія буде в захваті. Нехай це й не кришталевий черевичок, а робочий черевик від панни Мюллер марки «Тихоступач».
— Як на тебе шитий! — Бен мені посміхнувся. — Тепер ми можемо разом вийти надвір запускати ліхтарики й загадувати бажання. — Він показав через вікно на терасу. — Дивись, там є і Єгорови з Дашею.
Єгоров тримав маленьку на руці. Вона виглядала так мило зі своїми кучерями, дивлячись великими оченятами в небо. Минулі події, очевидно, ніяк на неї не вплинули.
— Я бажаю, щоб Людвіги залишалися за ґратами до кінця своїх днів, — промовила я. — А поліція вже знає, що перстень пані Людвіг, подарований нібито на заручини, насправді є викупом, якого вони домоглися у своєї жертви під час одного з викрадень?
— Що? Перстень із рожевим каменем? Той, який вкрала дружина олігарха, а ти перекрала назад?
Я кивнула. Колись я розкажу Бенові правду про це, але, мабуть, не сьогодні.
— Тож можна довести її вину ще й у цій давній справі.
Бен спантеличено на мене дивився.
— Це неможливо, бо…
І тоді він розповів, що ж трапилося в стайні після того, як він притиснув пані Людвіг вилами до стіни.
Раптом вона ніби зробилася дуже маленькою і немічною та, широко розплющивши очі, дуже ніжним голоском почала просити, щоб Бен їй нічого не робив. Вона говорила, що це все велике непорозуміння і що він її дуже лякає… А тоді вона ще й заплакала і почала лепетати щось про те, що їй надзвичайно прикро через усе це.