— Проте я був такий розлючений! Через неї ти лежала без свідомості на землі, а до того мусила стільки пережити. Але я ж не міг вдарити старшу пані, яка ще й до того жалібно стогнала. Навіть якщо вона насправді була самим втіленням зла. Тож я зробив дещо дуже дитяче. Я зірвав із руки її улюблений перстень із заручин і кинув його далеко аж через ворота стайні у сніг. Щоб їй хоч у такий спосіб зробити прикрість. Вона одразу ж перестала плакати і почала мене страшенно лаяти. Ти не повіриш, які слова знає ця стара жінка!
— Ти викинув її перстень?
Бен скрушно кивнув.
— Я ж не знав, що це речовий доказ.
— І коштує десь три мільйони евро, — додала я.
— Що? — Бен зітхнув. — Ми завтра ж підемо його шукати, навіть якщо потрібно буде переорати кожен квадратний сантиметр землі. Та як доказ він нам не потрібен. Вони й так у всьому зізналися. А П’єр і той тип у рукавичках своїми свідченнями поставлять крапку в цій справі. Ходімо.
Він простягнув мені руку.
— Ходімо надвір, інакше пропустимо запуск ліхтариків.
Я підвелася. У барі все затихло, навіть піаніст зробив перерву. Вмить люстри згасли, а свічки перед вікнами засяяли яскравіше. Та це було, певне, зайвим, я й так розуміла, що ми втратили вже надто багато часу. Я підійшла до Бена й обійняла його руками за шию. Як і я, він теж, здається, розумів, що ліхтарики можуть зачекати. Тихо зітхнувши, він притягнув мене до себе і поцілував. Міцно, але ніжно.
Трістанів поцілунок надворі в снігу був, напевне, найбільш хвилюючим у моєму житті, але цей був найкрасивішим. Я відчула, що це було щось справжнє.
Я любила вересень тут, у горах, якось по-особливому. Світло було неймовірно м’яким і покривало зелень лугів, ялини, папороть наче золотим серпанком. І в ньому «Замок у хмарах» виглядав пишніше, ніж будь-коли.
Я зупинилася на шляху від стайні, де годувала Вежді й Бежді, щоб насолодитися спогляданням цієї картини. Рік тому я вперше побачила «Замок у хмарах», а сьогодні вранці виповнився офіційно рік, як я тут працюю. Мені ніхто нічого не розповідав, та по тому, як Бен і мсьє Роше замовкали на півслові, коли я до них підходила, а Павел відразу змінював тему, я зробила висновок, що вони планують якось відсвяткувати цей день. Я вдаватиму, ніби я про це ні сном ні духом, а тоді просто щиро дивуватимусь з усього, що відбуватиметься.
Від драматичних подій новорічної ночі ніби вічність минула. Окрім старого Стакі, котрий постійно (із надзвичайним вогником в очах) розповідав, як він усе лупив і лупив злого пана Людвіга: «Я єк взявсі за тоту мищину», про це ніхто майже й не згадував.
Незважаючи на ретельні пошуки, перстень пані Людвіг так і не знайшли. Ми сподівалися, що він знайдеться не пізніше, ніж зійде сніг, та він наче крізь землю провалився. Адвокати порадили Людвігам не визнавати свою провину. Проте доказів було більш ніж достатньо, щоб висунути їм звинувачення і запроторити до в’язниці. Спочатку вони взагалі не планували викрадати Дашу, а мітили на Дона й валізу брудних грошей його батька. А от коли Людвіги дізналися, що Смірнови є насправді сім’єю олігарха Єгорова й тепер у них під носом одна з найдорожчих прикрас світу, то передумали й почали планувати викрадення маленької Даші. Хтозна, можливо, їм і вдалося б усе успішно провернути, якби вони не дозволили власній жадібності стати всьому на заваді. Так чи інак, а можливість було втрачено, і Людвіги сіли за ґрати. А от Єгоров кожного разу, коли приїжджав, аби подивитися, як ідуть будівельні роботи, не міг не обійняти мене. А коли обіймав, то неодмінно плакав. Мабуть, це така особливість російської натури.
Він справді дотримав слова і виступив інвестором готелю. Роман Монфор спершу впирався, а тоді до нього швидко дійшло, що з Єгоровим він укладе вигідніший (і до того ж цілком легальний) договір, ніж зі своїм старим друзякою Буркгартом. А оскільки в такого чоловіка, як Монфор, гроші завжди важили більше, ніж дружба, то він пішов на цю угоду.
У кінцевому рахунку він відійшов від керування готелем, офіційно переписавши половину своєї частки Бену. А Єгоров, своєю чергою, призначив його та Безвольного Руді керівниками готелю. Востаннє Бенового батька ми бачили тут у березні. Він сповістив тоді, що розриває свої стосунки з подругою в Сьйоні й переїжджає у Франкфурт до Мари Матеус. У них, здається, було все серйозно. Настільки серйозно, що вони оголосили про своє весілля, яке має відбутися наступної весни в «Замку у хмарах». До того часу саме мають закінчитися реставраційні роботи. З одного боку, Єгоров дуже хотів зберегти старовинний шарм готелю, та з іншого — вклав таку величезну суму в реконструкцію! Причому йшлося не тільки про простір для гостей, а й про найменшу кімнатку під дахом.
Минулого тижня розібрали нарешті риштовання, яке загороджувало всю будівлю, і тепер принаймні зовні все виглядало готовим.