Запитання та Відповідь полностью

— Не дуже зручний момент, — пояснює вона, сідаючи на стілець біля ліжка. — Ми знаємо його історію, дівчинко моя, а вона, ця його історія, дуже, дуже і дуже погана. Хай там що він верзе про нове суспільство, ми маємо всі причини бути добре готовими до розмови з ним.

— Але я його не знаю, — повторюю, — я нічого не знаю.

— Ну, з правильним підходом, — ледь усміхнувшись, каже вона, — від зацікавленого чоловіка можна чимало дізнатися.

Я намагаюся прочитати її, прочитати, що вона намагається мені повідомити, але ж відомо, що тутешні жінки теж не мають Шуму, ясна річ.

— Що ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі, що… час тобі нормально попоїсти, — вона підводиться, змахуючи невидимі пилинки зі свого білого халата, — попрошу Меделяйн принести тобі щось на сніданок.

І йде до дверей, береться за клямку, але ще не повертає.

— Але знай от що, — каже вона, не озираючись. — Якщо існують різні сторони і наш Президент на одній із них, — вона озирається на мене через плече, — то я гарантовано на іншій.

— Є ШІСТЬ КОРАБЛІВ, — кажу зі свого ліжка, втретє за три дні. Це ті самі дні, впродовж яких Тодд десь не знати де, і це той час, коли і я не знаю, що з ним чи з будь-ким назовні.

Із вікон моєї кімнати постійно видно солдат, що кудись марширують: але вони просто марширують, та й годі. Тим часом як вся лікарня давно чекає, що вони зараз, ось-ось, ввірвуться, висадять двері, готові робити страхітливі речі, готові закріпити свою перемогу.

Але ні. Просто марширують повз нас. Інші чоловіки приносять нам до задніх дверей провіант, і цілительки теж в порядку, їм дозволяють своє робити.

Ми досі так само не можемо нікуди вийти, але світ начебто на місці, і небо не звалилося на голову, хоча чогось такого якраз чекали, і тепер більшість трохи розчарована. Але нянечка Койл впевнена, що така відстрочка лише заповідає нам щось гірше в майбутньому.

І я схиляюся до того, що вона, певно, має рацію.

Вона похмуро дивиться в записи.

— Кажеш, їх лише шість?

— Вісімсот поселенців у гібернації та три сім’ї доглядачів у кожному, — пояснюю я. Я зголодніла, але вже знаю, що їжі не буде, аж поки не закінчиться консультація. — Нянечко Койл…

— І ти впевнена, що в сім’ях доглядачів разом вісімдесят одна людина?

— Ясна річ, — кажу я, — я ж-бо ходила до школи з їхніми дітьми.

Вона відривається від записів.

— Я знаю, що це важко, Віоло, але інформація — це влада. Та інформація, яку ми йому даємо. І та, яку дізнаємось від нього.

Я нетерпляче зітхаю.

— Я нічого не знаю про шпигування.

— Це не шпигування, — каже вона, повертаючись до своїх нотаток, — а лише розвідування, — тоді ще щось пише в нотатнику. — Чотири тисячі вісімсот вісімдесят одна людина, — каже вона майже сама до себе.

Я знаю, що вона має на увазі. Це більше, ніж усе населення цієї планети. Достатньо, аби все змінити.

Але як змінити?

— Коли він знову з тобою заговорить, — каже вона, — не згадуй про кораблі, не треба. Хай гадає. Не кажи йому справжні цифри.

— А паралельно треба намагатись якнайбільше розвідати, — кажу я.

Вона закриває нотатник, мовляв, консультацію закінчено.

— Інформація — це влада, — повторює вона.

Я сідаю в ліжку, до смерти втомлена роллю пацієнтки.

— Можна вас щось запитати?

Вона встає і тягнеться по халат.

— Звісно.

— Чому ви мені довіряєте?

— Твоє лице, коли він зайшов до тебе в кімнату, — без вагань каже вона. — Ти мала такий вигляд, ніби зустріла свого найгіршого ворога.

Вона застібає ґудзики халата під саме горло. Я пильно дивлюся на неї.

— Якби ж я могла знайти Тодда чи дістатися до тієї вишки…

— І потрапити в лапи армії? — вона не сердиться, але в очах щось жевріє. — І втратити нашу перевагу? — вона відчиняє двері. — Ні, дівчинко моя, Президент сам до тебе прийде, і коли це станеться, ти вивідаєш у нього щось, що нам допоможе.

Я озиваюсь їй услід:

— А «нам» — це кому?

Але вона вже пішла.

…і останнє, що я дійсно пригадую — це як він мене підняв і поніс довгим-довгим пагорбом униз, і казав, що я не помру, що він мене врятує.

— Отакої, — тихо видихає Медді, і куделики с волосся вибиваються з-під її шапочки; тим часом ми повільно рухаємося то одним коридором, то іншим, аби до мене повернулася сила, — значить, він тебе таки врятував.

— Але він не здатен вбити, — кажу я, — навіть для самозахисту. Оце в ньому особливе, тому він їм так потрібен. Він не такий, як вони. Одного разу він убив Спекла, і бачила б ти, як він цим картався. А тепер, коли він тут, у них…

Я мимоволі спиняюся й отак стою собі, розглядаю підлогу, раз у раз кліпаючи очима.

— Я мушу звідси вирватись, — кажу, зціпивши зуби. — По-перше, я не шпигунка. По-друге, я мушу його знайти, дістатися до тієї вежі, попередити всіх. Може, вони надішлють допомогу? В них є розвідувальні кораблі, які можна тут посадити. У них є зброя…

Обличчя Медді напружене, як завжди, коли я про таке починаю.

— Нас іще навіть на вулицю не випускають.

— Медді, ти не можеш просто брати на віру все, що тобі кажуть. І ти не зобов’язана це робити, бо раптом вони неправі?