Запитання та Відповідь полностью

— А ти не можеш сама воювати з армією, — вона делікатно повертає мене в інший бік, усміхаючись. — Навіть велика та відважна Віола Ід.

— Я це вже робила. Разом із ним.

Вона стишує голос:

— Ві…

— Я втратила батьків, — кажу я, але мій голос зривається, — і я вже не можу їх повернути, ніяк не можу. Тепер я втратила його. І якщо є шанс, бодай найменший шанс…

— Нянечка Койл не дозволить, — каже вона, але щось таке в її голосі змушує мене підняти очі.

— Але? — питаю я.

Медді більше нічого не каже, просто веде мене в передпокій, до вікна, що виходить на дорогу. У яскравому світлі повз вікно проходить двоє вояків, їм назустріч — підвода, повна запорошеного пурпурового зерна, а з міста дорогою долинає Шум, ніби така собі окрема армія.

Попервах це взагалі не нагадувало Шум, який я чула досі, то було просто дивне дзижчання, ніби металом гамселять об метал. Тоді звук посилився так, ніби тисяча чоловіків кричало водночас — гадаю, десь так воно і є, бо в тому Шумі надто гучно і душно, аби виокремити когось одного.

Надто гучно, аби вчути одного хлопчика.

— Може, все не так погано, як ми собі уявляємо, — Медді міркує дуже повільно, вона зважує кожне слово, ніби випробовує на собі, перш ніж сказати. — Я про те, що в місті мир. Шумно, авжеж, але чоловіки, котрі доставляють їжу, кажуть, що скоро знову відкриються крамниці. Закладаюся, що твій Тодд працює собі десь, живий, здоровий і чекає на тебе.

Не знаю, чому вона це каже, — чи сама в це вірить, чи просто хоче, аби в це повірила я. У відповідь я тільки витираю носа рукавом.

— Може, й так.

Вона довго дивиться на мене, очевидячки, щось собі думає, але не каже. Тоді знову повертається до вікна.

— Просто послухай, як вони ревуть, — каже вона.

Окрім нянечки Койл, тут працюють іще три цілительки. Нянечка Веґґонер, куца і кругленька пампушка з обличчям, прикрашеним зморшками і вусами, плюс нянечка Надарі, котра лікує рак і котру я бачила тільки раз і зі спини, коли вона зачиняла за собою двері; а ще є нянечка Ловсон, котра доглядає дітей в іншому домі зцілення, але застрягла у нас на консультації з нянечкою Койл саме в момент капітуляції і відтоді бідкається про тих хворих дітей, яких довелося кинути напризволяще.

Тут вистачає й інших підмайстринь, їх добрий десяток, окрім Медді та Корін, котрі — позаяк працюють із нянечкою Койл, — здається, дві найкращі підмайстрині на всю лікарню, якщо не казати — на весь Притулок. Інших я зустрічаю зрідка, хіба що коли ті хвостиком чимчикують слідом за однією з цілительок, похитуючи стетоскопами та потріпуючи фалдами білих халатів, шукаючи собі якогось гідного заняття.

Бо ситуація тут от яка: дні летять і містечко живе собі своїм життям, хай там що ми про нього думаємо, більшість пацієнтів одужують, а на зміну їм чомусь нікого немає. Медді розповіла, що всіх чоловіків звідси вивели першої ж ночі незалежно від того, чи могли вони ходити, а нових жінок не привозили, хоча вторгнення і капітуляція на епідеміологічну ситуацію ніяк не впливають: люди як хворіли, так і хворіють.

Нянечка Койл через це переймається.

— Ну бо якщо ти не можеш зцілювати — хто ти тоді? — каже Корін, боляче затягуючи еластичну стрічку на моїй руці. — Койл раніше завідувала всіма лікарнями, не лише цією. Всі її знали і всі поважали. Певний час вона навіть була засідателькою міської ради.

Я кліпаю.

— Вона була тут головна?

— Так, але багато років тому. А ну не ворухнись, — вона штрикає мою руку голкою сильніше, ніж це потрібно. — Нянечка Койл завжди казала, що бути лідером — це змушувати людей, котрі тебе люблять, щодня ненавидіти тебе трохи більше, — вона перехоплює мій погляд. — І я в це також вірю.

— То що ж сталося, — питаю, — чому вона вже не керує?

— Вона зробила помилку, — манірно каже Корін, — люди, котрим вона не подобалася, її використали.

— Що то за помилка?

І без того вічно нахмурене чоло дівчини хмуриться ще дужче.

— Врятувала життя, — каже вона і відпускає еластичний бинт так сильно, що той залишає ум’ятину на руці.

Минає ще один день, і ще новий, але нічого не змінюється. Нам досі так само не можна виходити, і досі так само приносять їжу, а мер мною наче й не цікавиться. Його люди перевіряють стан мого здоров’я, але обіцяна зустріч так і не відбулася. Наразі він просто залишив мене тут.

Хто його знає чому?

Хай там як, усі розмови у лікарні лише про нього.

— А знаєш, що він зробив? — каже нянечка Койл за вечерею, і це перша вечеря, на яку мене випустили з ліжка в їдальню. — Собор не просто став його штаб-квартирою. Тепер там його домівка.

Жінки навколо з огудою зацокотіли. Нянечка Веґґонер навіть відсунула від себе тарілку.

— Певно, він уявляє, що став Богом, — каже вона.

— Але ж місто він не спалив, — розмірковую я вголос із іншого кінця столу. Медді та Корін обидві підводять здивовані погляди від своїх тарілок. Я все одно говорю: — Ми всі вважали, що він спалить, але ж ні.

Нянечки Веґґонер і Ловсон значуще дивляться на нянечку Койл.

— В тобі говорить юність, Віоло, — каже нянечка Койл, — але тобі не варто сперечатися зі старшими.

Я здивовано кліпаю.