Желание выжить полностью

Лежать в окопе нам долго не пришлось, так как в скором времени приехала на санитарной машине медсестра, которую называли Леночкой. Она забрала всех троих и доставила в полевой госпиталь, который дислоцировался в г. Новошахтинске.

На другой день нас, вместе с другими ранеными, эвакуировали в другой полевой госпиталь в станице Батайск Ростовской области.

Товарищей моих звали Кац Иосиф Исаакович и Шарапов Владимир Константинович. Оба были рядовыми. В какой части они проходили службу, мне не удалось узнать, так как они находились в тяжёлом состоянии и мало разговаривали. Я только понял, что они с авиаполка, который базировался на полевом аэродроме вместе с 421-БАО. Один из них говорил, что в их полку был Герой Советского Союза майор Баранов. Откуда родом Кац и Шарапов, мне также не известно, так как их сразу из Батайска отправили в глубокий тыл, кажется, в г. Астрахань.

Лично я после выздоровления возвратился в свою часть, 132-ОАТБ, которым продолжал командовать до конца войны. В нашу задачу входило материально-техническое обеспечение авиачастей и соединений, базировавшихся на территории 32-РАБ 8-ВА.

С тех пор больше мне не пришлось увидеть ни лейтенанта Карпова Л. А., ни лейтенанта м/с Велиховскую М. Я. Они не возвратились в 132-ОАТБ и продолжили службу в других частях.

О судьбе лейтенанта Карпова Л. А. я узнал только в 1956 году от знакомого мне генерал-майора тов. Клебанова, который сообщил, что Карпов погиб в авиакатастрофе в марте 1944 года под г. Мелитополем Запорожской области.

Це документальна розповідь про ратний труд солдатів і офіцерів Радянської армії в роки Великої Вітчизняної війни на території нашого краю (на початку та в період його звільнення) 1941—1944 років, а також про героїчне підпілля і партизанський рух та безприкладний опір краян фашистському терору, про земляків, які уславили себе на різних фронтах та в глибокому тилу ворога, як на своїй території, так і на партизанських стежках Європи.

Рецензенти:

ЯКУПОВ Назим Мухаметзянович, Герой Радянського Союзу, доктор історичних наук, професор, заслужений діяч науки України;

БОГУЛЬСЬКИЙ Анатолій Андрійович, кандидат історичних наук, професор.

…

Колишня добра знайома Веліховської, Євгенія Олександрівна Яворська, зберігала листи від однополчан Веліховської, які цікавилися долею безстрашної подруги. Відшукав Марусю й підполковник запасу М. Є. Рюмик, який проживав у Чернігові. Максим Єфремович сам родом із села Ятрань (ранiше Когутівка) Новоархангельського району. Він залишив хвилюючу розповідь.

«З Веліховською я вперше зустрівся у вересні 1941 року. Того дня понад двадцять німецьких літаків несподівано завдали бомбового удару по нашому аеродрому. Як правило, всяка раптовість сприяє збільшенню втрат. Маруся, ризикуючи життям, рятувала тяжкопоранених і надавала їм медичну допомогу. Серед них був і я. Підступала смерть. Для врятування необхідна була кров. І тоді Маруся наполягла перед лікарями на тому, щоб узяти потрібну кількість крові у неї. Саме цьому молодому фельдшерові, випускниці Кіровоградського медичного технікуму, завдячую своїм життям. Після одужання розшукав рятівницю і прийняв у свою частину. Веселу, розумну Марусю любили солдати і командири. За найскладніших обставин вона знаходила слова для полегшення страждань поранених. Я вручав Веліховській урядову нагороду — орден Червоної Зірки. Розійшлися наші фронтові дороги наприкінці червня 1942 року.