То буде ліпше, ніж нічого, але… триста метрів! Мідь — важкий метал, до того ж, тягнеться під навантаженням. І забивати кріплення можна було хіба що прокляттями — по всій шахті мені ще не трапилося на очі молотка, кайла чи ще хоч якогось придатного для роботи інструмента — все давно сперли (з трьохсотметрової глибини, оце майстри!). Нам траплялися лише посудини з мутного шкла, якісь уламки і обрізки, биті кахлі і сірий прах; все інше, навіть оздоблення стін, повиривали з м’ясом.
Похід закінчився раніше, ніж ми планували — дорогу перегородила купа каміння, яка плавно виростала аж до стелі.
— Та-ак, — протягнув полковник, ніби це я винен, що обвал.
— Раніше цього не було!
— Обхідні шляхи є?
— Ніби, були.
Під землею рудник розгалужувався численними штольнями, або — довгими і широкими, або — короткими боковими. Заради безпеки працівників, паралельні коридори з’єднувалися в багатьох місцях.
— Веди!
Йому легко казати, а я вже давно відмовився від спроб користуватися чужою пам’яттю і тепер покладався виключно на логіку. Ми обійшли два завали, але вернутися в залишену штольну не виходило. Райк скомандував відпочинок.
— Спати будемо, ніч уже.
Дійсно, годинник показував пів на десяту.
По кругу пустили дві фляги з водою. Після деякого замішання виявилося, що в двох із них — самогонка, яку і висьорбали в першу чергу. Одразу стало ясно, що життя не таке вже й погане, не дивлячись на дрібні непорозуміння останнім часом. Під багатометровою товщею скал, оточені завалами, чистильники звично лаяли одне одного і влаштовувалися на нічліг.
Приходив спантеличений Шерех — об’єкт його цікавості вперше закопався так глибоко під землю. Звично показав йому блискавку, все-одно орієнтуватися під землею він не допоможе, надто його органи чуття специфічні.
Чистильники спали прямо в дихальних масках, а от я так не зміг — незвична до намордника шкіра свербіла, зусилля, необхідне для вдиху, не давало розслабитися, а скельця, хай і зачаровані від запітнівання, були огидно тьмяними. А, до дупи то всьо! Я зсунув маску на очі і, задоволений, заснув.
Те, що до нього йде гість, Ларкес відчув завчасно (маг він чи не маг?). Старший координатор жодного разу не спілкувався зі своїм попередником після закінчення карантину і тепер не знав, як з ним поводитися. Раптом попередні схеми виявляться невірними? Подумавши, Ларкес спинився на нейтральній моделі поведінки.
Сатал ввалився у двері після символічного стукання, ревниво огледів кабінет, але тут же опанував собою.
— Уділиш хвилинку?
— Звичайно, сідайте!
Колишній координатор хлюпнувся у крісло перед столом нинішнього і деякий час зосереджено сопів, борючись з нездоровими інстинктами.
— Ти, це, про учня мого що-небудь чув?
Ларкес схилив голову.
— Наскільки я знаю, він працює відповідно до договору…
— Не те! — відмахнувся Сатал. — Мені тут один… знайомий… натякнув, що він десь під землею, застряг і не може вибратися. Це, взагалі, реально?
— Я взнаю, — дуже спокійно відгукнувся координатор. Значення судомно розчепірених пальців гість зрозуміти не міг.
— Взнай.
Сатал замислено посидів, різко встав і, не прощаючись, вийшов. Скляний погляд Ларкеса ковзнув по стіні портретів. Під землею?… Старший координатор потягнувся до телефона.
— Здрастуй, друзяко, — задзюрчав у слухавці оманливо-доброзичливий голос, — поклич-но мені Уільяма Райка. Нема його? А де ж він?
Новий прохід знайшли чисто випадково: обурений відсутністю дихальної маски, Райк кóпнув мене під бік, а я спросоння видав плетіння, яке вибило породу зі стелі на півметра вглиб. Правда, сам винуватець від нього ухилився, а мені наставило синяків падаючими каменюками. В дірці відкрився темний простір — коридор, що розходився зі штольнею буквально сантиметрів на тридцять.
Одразу стало ясно, що його будували інші люди і в інший час. Блідо-блакитне світло вихоплювали з темряви циркульне склепіння, рівну підлогу, стіни без жодного сліду кріплень чи оздоб. Нічого зайвого — двом тільки-тільки розминутися.
Номер третій двома прокляттями розширив отвір, і всі негайно полізли туди.
— Допоміжна штольня? — допустив хтось.
Райк уважно роззирнувся у всі боки (коридор плавно вигинався) і постановив:
— Воно має кудись вести. Може, це сусідній рудник, і тут зберігся вихід на поверхню. Я, п’ятий і некромант — наліво, решта — направо! У випадку чого, використовуйте «манки».
Чистильники поперли вперед без тіні сумніву, а от мені пригадалися казки про всілякі гробниці і пастки, тому я трошечки відстав. Менше треба читати, точно вам кажу! У мене навіть з’явилося маячне відчуття, що ми йдемо великим кругом і десь там зустрінемося з рештою команди, але всього за сотню кроків на підлозі з’явилися виконані білою емаллю символи, і коридор вивів нас в просторий зал, до стін якого ліхтарики майже не добивали.
— Вау! — не втримався номер п’ятий.
Приміщення пронизувала колона з чорного скла двох метрів діаметром, яка йшла і вверх, і вниз.
— Прикольно, — прокоментував полковник. — Шукайте ще щось.
І в цей момент нас самих виявили.
