За стінкою хтось з кимось лаявся, але слів було не розібрати. А що там слухати? Потяг стоїть, люди запізнюються. Я-то зустрічей в Хо-Каргу наперед не призначав, тому єдиною моєю проблемою була запалена цікавість. Коридором знову і знову тупали кроки — поліцейські водили на допит пасажирів, починаючи з хвоста поїзду, значить, подія сталася там. Вкрали щось по-крупному? Знову Чудесники? Заборонена ворожба? Я, може, я сам собі подумки наврочив, і міс Фіберті таки напише про жорстоке вбивство в експресі? У кого б запитати…
До нас черга дійшла лише в обід, весь цей час потяг стояв. І це трансконтинентальний експрес, який ніколи не запізнюється більше, ніж на півгодини!
Першим покликали мене. Я йшов, подумки повторюючи формули медитації, наполовину занурившись в транс і шкодуючи, що не можна взяти з собою дядькову вервечку — надто вже специфічна там форма. Одна справа — дурити людей, які на тебе другий раз і не подивляться, а інша — брехати поліцейському слідчому, який, за визначенням, може бачити злочинців наскрізь. Тут потрібен серйозний підхід.
Жандарми непогано влаштувалися у вагоні-ресторані: всі столики було завалено паперами і чиїмось шматтям, папки і коробки з матеріалами справи стояли і на підлозі, впевнено витісняючи людей. Тут і там око спотикалося об незмінний атрибут будь-якої контори — пусті горнятка від кави. Прямо як додому потрапив. Вільний стілець був лише один, на нього я і сів, повністю віддавшись ритмові медитації. Очі довелося розплющити якнайширше: міс Фіберті стверджувала, що лише так вони не світяться від єхидства.
Мене розглядав невиразний типчик в цивільному, патлатий, з понурим обличчям агента похоронного бюро, але без характерного лоску — такому хороших грошей не заплатять. Я не зробив помилки і не розслабився. От би ще придумати спосіб, як почервоніти….
— Йоган Кітото? — втомлено спитався поліцейський.
Я несміливо кивнув. Нашого природник, скорше за все, все дитинство дражнили за таке прізвище.
— Я — інспектор Ґрафт. Мені потрібно задати вам декілька запитань.
— Про що?
Білі дотошні, щирі і безпосередні, треба це постійно собі нагадувати. Ідею субординації вони сприймають заледве, а ритуал спілкування з вищими за посадою безбожно перекривляють, не бачачи в ньому сенсу. Чорному відтворити таку поведінку непросто, це вам не тупо посміхатися.
— Наприклад, про тварин. Ви любите тварин?
— Дивлячись, яких, — це міф, що білі люблять всіх і вся, — один раз мене укусив собака. Мені було років десять, а старий мастиф був трохи підсліпуватий і просто не зрозумів, що до нього підійшла дитина..
— … і ви вмієте з ними спілкуватися? — незворушно продовжив інспектор.
Я старанно поплямкав губами: білі не люблять, коли їх збивають з думки. Може, сльозу пустити?
— Так, у мого тата була справжня ферма, ми проводили там канікули і свята….
Коли Йогана відпускав дослідницький раж, він починав розповідати про сім’ю. Зараз це дуже знадобилося.
— Ви володієте примусом?
Розмова різко перестала мені подобатися. Йоган, може, і володіє, а у мене такий номер не пройде. Я відкрив рота, щоби все рішуче заперечувати, але несподівано згадав одну важливу річ:
— А як же! Я — магістр породної магії.
Ну, Йогане, тримайся! Ти в мене за це поплатишся.
Очі поліцейських недобре заблищали.
— В такому випадку, — інспектор жестом фокусника вивудив з кишені велику скляну пробірку, — ви можете сказати, що це?
Йому пощастило, що він не тицьнув свою здобич під носа справжньому білому: той би гарантовано зімлів. В пробірці перекочувалося висохле тіло здоровенного, з мій палець, жука. Я вирішив не перегравати, акуратно взяв пробірку і зосереджено покрутив її в руках.
— Такі істоти не проживають на північному заході Інгерніки. — Без жартів, коли я возився з переробкою голема, то вивчив усю літературу про комах, яку зміг знайти. — Щоби визначити точно вид і природній ареал їх проживання, вам краще звернутися до професійного ентомолога. У мене дещо інша спеціалізація.
Інспектор висловив бажання взнати про мою спеціалізацію в подробицях. Я ласкаво посміхнувся і почав переказувати своїми словами першу главу «Антології Невидимого» магістра Кінпуорі — у всіх статтях про рудні бактерії, які зберігалися в папці Йогана, ця книженція йшла першим посиланням. Спроби Ґрафта перехопити мій монолог успіху не мали. Хвилин через десять в очах інспектора з’явилася печаль, але грубо заткати балакучого природника він не наважувався, очевидно, пару істерик йому вже влаштували. Будемо ж милостивими до нещасного!
— Перепрошую, про свою роботу я можу говорити годинами, — хай знає, що йому грозить, — але ви ж не про це хотіли мене запитати, інспекторе?
— Так! — пожвавішав Ґрафт. — Чи можна свідомо керувати поведінкою комах?
Я потер чоло пальцями, щоби приховати напружену зморшку між бровами. Отже, що ми знаємо про білу магію?
— Дивлячись, що конкретно від них вимагається. Якщо дія вкладається в рамки природньої поведінки комахи, створити потрібний стимул повинно бути неважко. Важливо також, скільки об’єктів буде знаходитися під контролем.
