Ті, хто ховається під щитами, небезпечні для мене, лише якщо їх цікавить даний конкретний експрес. Але навіщо комусь тратити стільки сил і засобів (чорна магія — штука недешева) заради розмальованого самовара на колесах? Дурне питання. Звичайно, через чаклуна-вбивцю. Колись ходило повір’я, що чорний, скуштувавши крові, втрачає розум як звір-людожер. Можливо, хтось досі поділяє цей забобон. Жандарми налажали і втекли. Що ще можуть зробити для того, щоби упіймати злочинця? Влаштувати облаву, але не находу, інакше їм доведеться бігати поїздом, що мчить на всіх парах, кидаючись прокляттями, арбалетними болтами і ще дідько знає чим в оточенні цивільних. Ні, мудріше набрати побільше сил, зупинити експрес, разом виштовхати пасажирів і кожного доглянути. Питання, при чому тут засідка на роз’їзді?
Вичислити в натовпі всіх ініційованих чорних буде неважко, і я точно попаду в число заарештованих. Ні, кримінальну справу не заведуть — відбиток аури на місці злочину не мій, але регіт буде страшний. «Ги-ги-ги! Дивіться, чорний на білого переписався!» Якщо в засідці сидять армійські маги (істоту балакучі і безпардонні), новина за добу облетить всю Інгерніку, і мені залишиться лише вдавитися від сорому. І це не оглядаючись на тих, заради кого я влаштував весь цей маскарад…
Предки, ну чим я перед вами завинив?!
Є лише один спосіб впоратися з ситуацією — вичепити мерзотника раніше, ніж влада почне свою операцію. Живим і здоровим вичепити — щоб він міг під протоколом підписатися. Часу катма.
Першим ділом — Шерех. І хай не каже, що не може вказати того, хто вбив алхіміка! Виявилося, може, але з точністю плюс-мінус пів-вагона, заважають захисні знаки під обшивкою. Доведеться йти самому. У мене, на відміну від жандармів, була зачіпка — жуками-зомбі я вже займався і знав, яку відбиток накладає на заклинателя даний конкретний вид ворожіння. Зазвичай, спецефекти минали годин за вісім, але, якщо пощастить, щось в очі та і кинеться.
Я потратив п’ятнадцять хвилин дорогоцінного часу, щоби більш-менша впоратися зі своїми нервами і знов увійти в образ.
— Кларо, будь ласкава, знайди якогось поліцейського і скажи: вбився їде в одному з двох перших вагонів. Найліпше, якщо поліцейським буде інспектор Ґрафт.
— А він там їде? — уточнила міс Фіберті.
— Їде. Я йду туди — потрібно підстрахувати наших охоронців закону. Можливо, мені доведеться розкритися.
Вона кивнула і помчала в бік вагону-ресторану. Я взяв з наших запасів два великих золотистих яблука і вирушив рятувати свою бідну репутацію.
Перші два вагони традиційно плацкарти. Там відчутно пахне димом, вітер час від часу кидає у вікна відпрацьовану пару, а гудки паровоза серед ночі здатні розбудити небіжчика. Зате квитки набагато дешевші, тому пустих місць не буває. Я вдихав запах поту, дешевого одеколону і смаженої курки, гадаючи, коли став звертати увагу на такі дрібниці. Білий, який бреде проходом і розглядає людей, не викликав ніяких запитань. Особливим везінням було те, що містер Даккер зі своєю донечкою їхали в першому вагоні, а не в другому — не довелося пояснювати, навіщо мені потрібно йти далі.
Встановити особу некроманта виявилося нескладно. Всі ознаки контакту з комашиною сутністю: руки чаклуна смикалися в рефлекторних шкребучих жестах, очі дивилися перед собою, зате рухи голови набули незвичайної амплітуди. Виходить, мої вісім годин були вельми непоганим показником! Зійти з потяга, не привертаючи уваги, він не міг, але в нього був спільник — невиразний юнак з невиразною фізіономією. Імовірно, вони прикидалися чимось на кшталт вбогого родича під опікою. Не зупиняючись поряд з підозрюваним, я пройшов до місця, де сиділи Даккери.
— Добрий день! — Вручити яблука Ненсі, хай жує і мовчить. — Провідники казали, що пасажирам дадуть безкоштовний сніданок, але, видно, керівництво передумало.
Я сів так, щоби краєм ока дивитися в прохід. Донечка Ненсі впилася зубами в золотистий плід і пробурмотіла щось незрозуміле.
— Спасибі, — подякував Даккер. — Я не розраховував, що ми затримаємося в дорозі на дванадцять годин.
Мені залишалося лише печально покивати.
— Ви знаєте, що сталося? — стрепенувся сусід з верхньої полиці.
— Мені нічого не розповідають. — Це нормальна ситуація для білого.
Між тим, некромант подав супутникові якийсь знак, встав і пішов у кінець вагону. Може, йому посцяти захотілося? Ні, не схоже.
— Вибачте, — я подивився на Даккера великими чесними очима, — тітонька просила мене одразу ж повертатися.
Питань не виникло.
Ох, як погано! Виганяти некроманта на переслідувачів у мої плани не водило: біганина вагонами у виконанні армійського мага запросто могла закінчитися катастрофою. Потрібно діяти різко — підкрастися, вирубити мерзотника, а вже потім придумувати пояснення.
