— Спецаптечка — еліксири. Ну, це ти знаєш! Синій — блокатор, зелений — відновлюючий засіб, червоний — стимулятор. Хочеш жити — не торкайся.
Гм. Вірно сказано.
— Останнє: амулет аварійного виклику, простіше — «манок». Натискаєш тут і тут, або відкушуєш ось цю пімпочку, що там зручніше, і найближчий відділ «нагляду» висилає команду швидкого реагування. І навіть не думай на предмет перевірити, як воно працює — за хибний виклик автоматично йде серйозний штраф.
Досадно, і навіть не скажеш, що воно само впало.
— Тепер інструктаж. Будеш лізти на неприємності, здам тебе Саталу, і робіть одне з одним, що хочете!
Як це жорстоко. Невже він такий безсердечний. А на вигляд — така мила людина.
— Усе. Приємного відпочинку!
Я бадьоро підхопив свої речі і викотився в коридор — досить з мене начальників. Роботи було купа — здати за призначенням три закінчені учора доповіді, купити подарунків Лючикові, домовитися на звалищі про зберігання мотоцикла і викупати Макса — зомбі знову поїде зі мною, а сохне цей хутряний килимок довго.
Це була ще одна несподівана вигода від хороших стосунків з «наглядом»: позбавлені пієтету перед мертвяками чистильники зашили Максові шкуру, підстригли кігті і наклали на нашийник особливе закляття, яке стимулювало ріст шерсті на мертвому тілі. Плюсом було те, що хвилясті сіро-руді пасма заховали під собою усі характерні особливості зомбі, вийшов такий милий волохатий пудель-переросток. Недоліком такого маскування була необхідність регулярно розчісувати довгу шерсть, купати Макса в спеціальному консервуючому розчині і заливати йому в горло яєчні білки (хлебтати і ковтати самому у зомбі виходило не дуже). Ніколи би не подумав, що з мертвим собакою буде стільки мороки!
Проскочивши попри тіток, я скотився донизу на поверх начальства і навшпиньки прокрався до мармурових сходів (кабінет Сатала знаходився буквально за пару кроків від них, навіть двері було видно, але пронесло). А тепер, дьору звідси, поки любий вчитель не прибив мене на смерть!
Старший координатор прийшов до Бера в кінці дня, чорний і страшний, як невпокоєний небіжчик, з сомнамбулічною точністю відшукав за тумбочкою недопиту пляшку віскі і почав набулькувати її вміст в чайне горня. Про можливість викликати підлеглого по телефону Саталл чи то забув від злості, чи то вирішив перед розмовою пройтися, дати роздратуванню трохи охолонути.
— Де цей підар малолітній? Він мав був сьогодні зайти, — Сатал перекинув собі велике горнятко, ніби в раковину вилив.
Паровоз поморщився: п’яний чорний маг — це якраз те, що він мріяв заполучити собі на свято.
— Він заходив, до мене.
І ти його відпустив?!
— Ні, відправив у відрядження, — Паровоз вирішив, що складні логічні конструкції зараз будуть недоречними.
— Це ж куди?
— У Михандрів.
Сатал підозріло прищурив майже тверезі очі:
— А звідки ти знаєш про Михандрів?
— З досьє. У нього там брат.
— А-а! — Сатал з задоволеною фізіономією відкинувся на спинку крісла, зразу втративши бойовий запал.
Прийшла черга Бера підозріло щуритися:
— Щось не так?
— Нічого, — маг енергійно відмахнувся, ледве не збивши на підлогу порожню пляшку, — я… ні, краще ти подзвони їм завтра і попередь, що їде наш співробітник. Хай зустрічають.
— А чи варто? — засумнівався Паровоз, підозрюючи, що в цьому всьому є якась непересічна підступність.
— Варто! — з п’яною безапеляційністю виголосив Сатал. — Мені після свят у столицю їхати, хай хоч Аксель буде на моєму боці. Йому був потрібен маг? Ми послали кращого! — Координатор голосно гикнув і з деяким зусиллям вимовив: —
Паровоз прикинув, скільки алкоголю зараз в Саталі в перерахунку на одиницю маси, і вирішив, що ще хвилин на п’ять начальника вистачить, а потім доведеться тягнути його в комірчину вартових і влаштовувати на ніч.
— А хлопець впорається?
Сатал замислено посопів:
— Я з білими не можу, вони мене з себе виводять. Фатун — той, взагалі, того… А в нашого студента брат — білий? Во! То шо треба! Раз брата в дитинстві не убив, значить дасть собі ради.
Захищений магією від будь-якої непогоди трансконтинентальний експрес виглядав так, ніби тільки що викотився з паровозного депо, ніби і не було на його шляху вигладжених соленим вітром околиць столиці, хурделиць континентальної частини Інгерніки, стрімкого руху і змінюючих одне одного сонця, дощу, і морозу. На фоні трав’янистих пагорбів Полісанту потяг нагадував красиву дитячу іграшку, лише крихітні людські фігурки, що метушилися коло вагонів, дозволяли зрозуміти його істинний розмір. Наймані екіпажі уже збирали урожай новоприбулих і везли його крізь пагорби туди, де гостро блищало плесо величезного озера. Михандрів готовий був радо прийняти мандрівників, втомлених від снігу і морозів, а експрес полинув далі, в обійми вологих тропіків Південного Узбережжя.
— Ганьба, яка ганьба! — бідкався пристойно вдягнений джентльмен зі значком «30 Років у Поліції», який йому, очевидно, дістався у спадок.
— Не переймайтеся, сер, — звично втішав начальника вусатий шофер. — Ви не винні! Черговий по станції ввів нас у оману.
