- А як же інші? А Петрик?
М-да, Петрик. Мій братик уже встиг завести собі друга, якого я, на перших порах, прийняв за ідіота: пацан на рік старший за Лючика ходив у повному неадекваті, безперервно посміхаючись, весь час з’їжджаючи поглядом набік, ще й постійно починав підскакувати на місці. Тік у нього такий, чи що? Чорні якщо їм уже хочеться товариства, то хоч вибирають рівних собі, а білі підбирають всяке дрантя, простіше було кішку завести. Перший раз я не втримався і вчинив по-хамськи – протягнув руку і почав плескати його по потилиці, як м’ячик. Він завмер якось зіщулився. Треба було його підбадьорити.
- Тренуєшся? Молодець! Дуже корисно для здоров’я. Мені теж тренер велів стрибати на скакалці, а я не вмію.
- Правда? - з підозрою перепитав Лючик.
- Правда! - з деякою гордістю відповів я.
Далеко не все, сказане мною, слід розуміти буквально, але тренер справді давав таку пораду. Питається, хто мене тягнув за язик?! Вони того ж дня знайшли десь довгу мотузку і почали з мене знущатися, тріскочучи щось на два голоси кожен про своє. І же ж не скажеш тепер, що я плювати на тренера хотів. А в проміжках ми грали в їх улюблену гру. Угадайте, яку? В коня! Це при тому, що в інтернаті було штук шість натуральних поні. До кінця тижня я зрозумів що білі діти не такі уже і невинні.
Признаюся чесно: тільки присутність цих заноз не дала мені назавжди зануритися в блаженний дебілізм. Просто тому, що не можна спати на їжаку. Від повного неспівпадіння життєвих ритмів формули медитації швидко втратили силу, і я дозрів щось робити.
Їх треба було чимось відволікти, поки вони мене геть не заїздили.
Проблема в тому, що інших джерел сильних вражень поблизу не спостерігалося – створювати одне одному проблеми білі не вміють. Інтернат нагадував іграшковий будиночок, в якому благодобрі ляльки-вчителі говорять про високе з ляльками трохи молодшими, а пацанятам хотілося біситися і бігати, Джерело-Джерелом, а людську природу ще ніхто не відмінив. І тут я, з характерною для мене геніальністю, знайшов вихід – нам слід було вирушити у похід, піший, бажано, з ночівлею. Таким чином, діти будуть зайняті рухом, а мені вдасться зробити вигляд, що я хоч зрідка думаю про роботу. Вирішили! Залишилося тільки відпроситися у місцевого начальства.
Місіс Гемуль з цікавістю спостерігала, як група молодшокласників (майже всі ті, хто залишився на канікули в інтернаті) пересувається під захистом зеленої огорожі (вони думали, що їх там не видно), а прямо через траву, наплювавши на зручні стежки, крокує чорний маг, безпардонний, як і прийнято серед людей його натури. Проходячи попри дітей, що збуджено шелестіли гілками, він плеснув у долоні, і налякана дрібнота з вереском і сміхом висипала з кущів. Проте, далеко втікати вони не стали.
Це було нова розвага молодшокласників – «дивитися мага». Іграшки і книжки було забуто, попередні ігри закинуто, варто було знайомій, з руками в кишенях, фігурі з’явитися на обрії, як дітей ніби вітром здувало – всі висипали в парк, ховалися по кущах і підглядали за невинними розвагами братів з Краухарда. Не всякий білий спокійно витримав би настільки прискіпливу увагу, а чорному все було глибоко фіолетово. Він ставився до них так, як ставиться селянка до набридливих курчат, а тим, здавалося, таке ставлення ПОДОБАЄТЬСЯ.
І це – їх діти! Чарівні, чемні малюки!!
В інших обставинах це було би смішно, але зараз лише посилювало тривогу: діти (особливо – діти з Джерелом) відчувають, коли щось іде не так. Десь в глибині душі вони, як і сама місіс Гемуль бачили в цій людині свою надію. Їм було душно тут, ось і вони і тягнулися до нього, як до відкритої квартирки. Більш старші вже звикли і стали глухими до внутрішнього голосу. А значить безпомічними перед незрозумілою загрозою, тепер місіс Гемуль бачила це зовсім чітко. Вона все ближчою була до думки про те, щоби закрити інтернат прямо зараз, посередині навчального року, благо, половина учнів роз’їхалися додому.
Чорний бігом піднявся сходами адміністративного корпусу. А у викладацькій зараз лише містер Фокс, чи зуміють вони домовитися? Але втрутитися негайно означало б поранити гідність літнього завуча, тому місяць Гемуль терпеливо почекала хвилин десять і лише потім пішла слідом.
Краухардця вона застала на виході з кабінету. Виглядав він цілком задоволеним собою, на лиці – сердечна посмішка, а очі нахабні-нахабні. Як може людина з такими очима добиватися довіри у дітей? Місіс Гемуль відчула себе маленькою пташкою, до якої придивляється зухвалий дворовий кіт.
- Добрий день! - муркнуло нахабне страховисько.
- Добрий день! - перелякано цвірінькнула вона.
Пішов. Треба ж, так, одним поглядом, вивести з себе поважного педагога!
Містер Фокс переносив зустрічі з чорним набагато краще, ніж вона, і тільки виглядав трохи замисленішим, ніж звичайно.
- Я зустріла в коридорі містера Тангора... - невизначено почала директор, намагаючись вгамувати серцебиття.
- Угу. Він хоче піти з дітьми в похід. За територію школи.
- І?..
- Я запропонував взяти намет і дитячі рюкзаки, все-одно вони лежать без діла.
- Мудро.
