Ввечері в пансіоні я намагався спакувати в рюкзак речей на трьох людей, шкарпетки, ковдру і похідний набір екзорциста (тепер без нього – нікуди), плюс – каністру питної води. Лаявся тихо, але страшно. А ще буде намет.... Хоча, ні, від нього спробую відмазатися, скажу, що відчуття будуть не ті. Небо, зірки, романтика!... Ідея походу уже не здавалося такою блискучою, але відступати було пізно, до того ж, мені життєво необхідно знайти трохи вільного часу, а де його знайти іншими способами, я собі не уявляв. На крайній випадок взяв дядькову вервечку з парою учнівських проклять.
Так і пішли: я, весь з себе мудрий і завбачливий, з бамбуковою ручкою від швабри (типу, ціпок, ага), і двоє білих, які умудрялися на ходу підстрибувати від перезбудження. Ну, довго не підстрибуватимуть...
Скажу чесно, маршрутів я не планував. Навіщо? Судячи з картою лейтенанта Кларенса, місцевість у всі боки від озера була абсолютно однаковою: пагорби, а за ними степ, і так на сім днів дороги у всі боки. Ми вибралися за територію інтернату через повалену секцію огорожі (а по ній же повинен був проходити захисний периметр) і пішли, витримуючи загальний напрямок на захід. Зовнішній вигляд рослинності мінявся швидко і сильно: замість соковитої зелені парку нас обступили хащі зсохлої до коріння трави і бур’янів. Змінився запах, навіть відчуття доторку повітря до шкіри. Дикість ландшафту пробуджувала якісь древні інстинкти, що заставляли тіло ступати обережніше і дотримуватися тиші, білі замовкли, але їх збудження залишилося і хмарою іскрилося навкруги. Нові враження корисні для дитячих організмів!
Сам я намагався відслідкувати момент, коли ми вийдемо за межі того самого «відкату» (адже Кларенс казав, що не помітити це неможливо) – хотілося зрозуміти, як він розподілений на місцевості. З периметрами мені все було зрозуміло: вони розташовувалися відповідно до лінії Знаків, а от щити вели себе інакше – у два боки, вздовж осі, аж до границі потужності. Причому, в чорній магії закляття такого типу існували лише до того часу, поки в них не закінчувалася енергія Джерела, тобто, лише в присутності чаклуна. Наскільки я зрозумів, білі закляття діють інакше: створювалося деяке збурення структури реальності, час існування якого залежав не стільки від вкладеної енергії, скільки від опору середовища. Досвідчений маг міг зробити своє творіння настільки природнім, що його вплив міг би тривати століттями (в чорному розділі теорії навіть формул для таких випадків не було), але саме це – факт, що середовище мінялося – робило результати ворожби такими неоднозначними.
Від спроб викласти ситуацію у звичних термінах, мене потрохи перекошувало. От, здавалось би, і те, і друге – магія, а от, блін, не так просто! Але, міркуючи логічно, якщо є щит і є тінь від щита, то десь посередині повинна знаходитися і пентаграма, яка сотворила і те, і друге. Якщо вдасться знайти хоча би щось на неї схоже, прибуття чистильників нам гарантоване. Залишилось лише зрозуміти, де в цієї штуки середина...
Через три години ходьби і два привали дітки помітно скисли.
- Тримайтеся, пацани, ще трошки залишилось!
Місцевість прогнулася котлованом, сухий бур’ян знову змінився на зелену траву, а під ногами стали попадатися крілячі нори – все свідчило про те, що попереду є вода, що означає: на чаї можна буде не економити, та і ноги помити після ходіння – дуже доречно. На момент, коли попереду заблищала поверхня благенького озерця (так, калабаня дощова!) дітки «дозріли», і табір мені довелося облаштовувати самотужки – білі заснули, ледве торкнувшись землі.
Ну, хіба я не геній? Ніякої біганини, суєти і зайвої енергії. Сьогодні вечеряємо і дружно відпочиваємо, завтра помаленько вертаємся назад. Наступний день – вихідний. І ніяких скакалок (не згадувати на ніч)!
В ту ж секунду я взнав, що моє ставлення до дітей нікуди не годиться. І, взагалі, мене відправили допомагати людям, а я цілий тиждень чухався і в конячку бавився. Прекрасно, значить з області збуреної реальності ми вийшли, шкода лише, Шерех забув, до якого місця мені його судження. (Уявіть собі комедію: потойбічна істота критикує чорного мага за те, що він ледащо.) Він навіть був би правий, якщо допустити, що я, взагалі, збирався працювати на свята. У місцевого «нагляду» десять років було, щоби з усім розібратися, так ні, за всю контору повинен працювати один бідний студент. Ха!
Під вечір хлопці ожили рівно настільки, щоби з’їсти каші, подивитися захід сонця, сказати «ах!» і позалазити в спальники. Краса. В якості останнього штриха я одягнув на шию Петрикові амулет, який відвертає комарів (а то на кінець походу мої білі будуть схожі на леопардів) і заліз під коц. В акуратній ямці тліли вуглики ватри, комахи підлітати до мене не наважувалися (дуже правильна життєва позиція), охорону дальших підступів до табору взяв на себе пес-зомбі, і, взагалі, життя вдалося.
