Джим Нурсен виявився сивоволосим джентльменом, білим магом скромних можливостей і членом Археологічного Товариства Інгерніки. Другий, трохи краще вбраний чоловік – містером Барраєм (чи то - завгоспом, чи то – управляючим). Посаду його я не запам’ятав, але суть була в тому, що Нурсен – керував, а з усіма практичними питанням іти треба було до Баррая. Шоста партія була, відповідно, археологічною експедицією. Питання, нафіга їм некромант?
Вияснивши, хто я такий, джентльмен невимовно зрадів (не часто побачиш білого, який радіє приїзду чорного мага), мені тут же відмітили прибуття і пояснили, що на місце подій ми вирушимо завтра зранку, на кораблі. Вициганити у них подробиці не вийшло – всі шифрувалися, як зарази. В якості компромісу мені вдалося домовитися, що Соркар буде жити на березі за рахунок казни і приглядати за моїми зомбі і мотоциклом.
- Це правда, що ти – н-н-н...
- Спеціаліст з ретроспективної анімації, - поправив я Алеха.
Конспірація накрилася мідним тазом майже одразу – взявшись допомагати з розгрузкою мотоцикла, білий першим ділом схопився за мого собаку (каюся, недогледів), після легкої втрати свідомості і враженого «що це?» йому довелося розповісти все. Ну, майже все.
- Нащо тобі?
- Дуже перспективна професія. Рідкісна, грошова. Взяв пару уроків, ніби, пішло.
- Це ж з-заб....
- Лише з людьми, про тварин в законі нічого не сказано, - і цю таємницю Сатал наказав мені берегти, як зіницю ока. Комусь в Інгерніці дико пощастило, що чорні мало читають. - Слухай, а у вас тут папір для писання десь розшукати можна?
- Н-нащо? - не зрозумів він.
- Н-нариси для звіту робити буду, - чесно признався я.
Ця хороша думка, як воно водиться, наздогнала мене з сильним запізненням. Лише покатавшись Арангеном тиждень, я зрозумів, що забуду все нафіг раніше, ніж повернуся в столицю. Алех негайно подарував мені абсолютно новий блокнот з дорогого розлінованого паперу і олівець (теж потрібно).
- Д-думали, в к-кінці місяця.
- Що, в кінці місяця? - не зрозумів я.
- Т-ти п-риїдеш, - пояснив Алех. - Те-тепер закінчимо р-р-р...
- ... роботу раніше, - закінчив я замість нього.
Алех радісно закивав. М-да, важко з ним буде.
Ні, те, що вони хочуть закруглятися, не могло не радувати – у мене на все про все залишилося три тижні, а ще ж до Редстона треба якось добратися. Тепер, принаймні, не доведеться влаштовувати істерик організаторам робіт. Добре! Лише виспатися не вийде – Макса вичесати треба. І помити... На що перетворюється довгошерстий собака, якщо дозволили йому подорожувати своїм ходом, словами описати неможливо. Скажу чесно: в якийсь момент у мене з’явилося бажання розвтілити його і прикопати всього в землю. І що найобразливіше, поки я возився з зомбі, Соркар, свиня, солодко дрихнув. Від бажання розбудити його і пристроїти до діла мене утримувало лише те, що Джерело до нього колись повернеться, а от пам’ять при цьому не зникне.
Чи варто пояснювати, що зранку я був трохи не в формі.
В порту специфічний аромат Ґілада став таким густим, що його можна було майже торкнутися. Риба тут була всюди: вона сушилася в довгих сараях, подавалася в харчевнях, красувалася на вивісках (і під причалом гнила теж вона). Прямо зараз на причал витягували кошики зі сріблястими купами, які слабо ворушилися. Очі б мої цього не бачили!
Алех життєрадісно агукав, Соркар погигикав і щез, члени експедиції, фонтануючи ентузіазмом, збиралися на пірсі. Мене млоїло від з’їдженої на сніданок скумбрії (треба запам’ятати назву цеї страви і більше ніколи не брати). Нурсен розщедрився і найняв єдине на весь Ґілад судно з мотором – шхуну-китобоя. Флагман прогресу, ага. Того тупого алхіміка, який присобачив до вітрильника гребний гвинт, треба було втопити в кориті – у мене від одного вигляду цеї конструкції сльози на очах виступили. Ремінна передача!! В морі, і ще й при такому зусиллі на валу. Формою лопатей гвинта взагалі ніхто не озадачувався, якби вони просто масштабували звичайний двигун від човника, і то би краще вийшло. П’ять хвилин я печально спостерігав, як команда готується запустити олійний двигун (добре, хоч не спиртовий) і усвідомив, що в Арангені не лише чорних нема, але і алхіміків удень з вогнем не знайдеш.
З’явився Нурсен в компанії капітана, і народ став потрохи втягуватися на борт судна.
- Е-е.. ваш багаж? - кивнув він.
- Так!
Напередодні ввечері я переклав усі необхідні речі в мішок (псувати валізу морською водою не хотілося) і тепер виглядав прямою протилежністю Соркару – чорний, який подорожує без нічого.
Команда, з гріхом пополам, завела двигун. З кормової прибудови повалив чорний дим, і всі пасажири, не змовляючись, перекочували в протилежний кінець судна.
- А це що таке? - мене зацікавив об’єкт, що стирчав на носі китобоя. Люблю всяку дивину і новинки!
- О, це чисто арангенський винахід – метатель з хімічним зарядом, - гордо пояснив капітан.
- З яким-яким зарядом? - насторожився я.’
- Зараз ми використовуємо суміш піроксиліну з селітрою...
Я пополотнів і швидко позадкував звідти. Свят, свят! От так не знаєш, попри що ходиш.
