Зі свого боку стіни Лаванда здивовано повела бровами. Цікаво, а як остання теза вживаєтся з запереченням насильства? Але Дерик мовчав. Лише долинали дивні звуки: жалібний «бреньк» горнятка, глухий удар. Після хвилини мовчання Посвячений, видно, смикнув за мотузку дзвінка, і через кімнату повільно протупали кроки зачарованого вартового.
- Потурбуйся про Дерика, - наказав Чудесник.
- А його супутники? - байдуже уточнив вартовий.
- Вони приєднаються до нього пізніше. Ми знайдемо для них доречну ступінь послушництва.
Про живих таким тоном не говорять. Відчуття Лаванди шкрябнув легкий холодок – відчуття близькості чиєїсь смерті. До своєї кімнати вона домчала одним духом. Думки билися, як злякані кролики в клітці. Дерик мертвий. Їй доведеться тікати, а вияснити плани секти так і не вдалося. Повний провал! Та і як звідси вибратися? Вздовж границі маєтку розрослося справжнє зелене пекло, пристань також відділена від будинку двома рядами живої загорожі, у всіх проходах – змінені вартові, яким людину зарізати не важче, ніж почухатися. Тим більше, якщо це гість, все одно призначений на страту.
Лаванда сіла на ліжко, мимоволі виконавши пораду, дану Дерику вчителем. Спокій! Дерика забрали, явно слідуючи якомусь планові, скорше за все тому, що Чудесник засвітився в Септонвілі. З рештою втікачів вчинять так само, але пізніше, і всі кінці, які ведуть до керівництва секти, буде обрубано. У шпигунки залишається зовсім мало часу і примарний шанс повернути ситуацію на свою користь. Але відступити зараз вона не могла. Сектанти виявилися набагато небезпечнішими за каштадарських «господарів Домів» – у тих, принаймні, не було таких глибоких пізнань в магії. Відпускати Посвячених не можна!
Глава 24
Той зустрічаючий з «нагляду», який мене підставив, на банкет не прийшов. Що робити далі з моїм контрактом, було абсолютно незрозуміло, а питатися в улюбленого вчителя – незручно. Довелося робити вигляд, що все життя спати не міг – хотів почути, що думають про некромантію люди, які не мають до неї відношення. Ракшат, нахапавшись у нас наукової риторики, називає це заняття «наукові макарони».
П’ята секція починала засідати пізніше за всі інші (видно, думали, що некроманти ночами зайняті). Зате стіни залу засідань були викладені візерунком з біло-зелених клітинок, спокійно сприймати які міг би хіба якийсь ранений на голову природник. Сенсацій не планувалося: так, пара оглядових доповідей і щось із криміналістичної практики. Професор зі столиці довго і з подробицями викладав неперевірені історичні свідчення, добуті з приватних архівів. З його слів, виходило, ніби некромантія – чи не найдревніша галузь магічного ремесла. Культ предків на три чверті складався з подібних практик, хоч учасники ритуалів були певні, що на їх питання відповідає дух. Що характерно, дуже довго цим однаково займалися білі и чорні. Далі допиту кісток діло, зазвичай, не заходило: спроби оживити трупи ставалися рідко і закінчувалися передбачувано – сміливому експериментатору виносило мізки шкереберть. В кінці лектор досить детально описав ритуал, який використовували салемські братчики, додавши, що саме необхідність складати жертви z дітей сформували навколо некромантів ритуал нетерпимості.
Слухати всі ці «видно, що» і «можна уявити» та «ймовірно» було відверто скучно. Навіщо з розумним виглядом розповідати про те, чого не можеш доказати? Дещо з того, що автори приписували нашим пращурам, реалізації не піддавалося навіть в теорії (особисто я це прекрасно розумів). Послухати байки про зомбі теж не вийшло: піднімати небіжчиків на професійному рівні навчилися порівняно недавно (ще б, зібрати в одному місці дюжину некромантів – це тобі не палець показати!) Надати мертвій плоті властивостей легендарних ґоулів було окремою важкою до реалізації задачею, тому на ворогів підняті небіжчики впливали виключно психологічно.
Другим на трибуну видряпався життєрадісний товстун в поліцейському мундирі – вповноважений в справах контактів з рештою суспільства (може, я його звання не розчув?). Цей живописав сучасне положення справ так, як воно виглядає з точки зору кримінальної поліції, сипав відсотками розкритих і уникнутих злочинів. Його послухаєш, так некромантів і не переслідували ніколи – так, затримували до вияснення, як максимум. Благодать! Але про свою проблему він таки проговорився: більшість навчених на поліцейських курсах експертів-аніматорів могли вивудити відбиток пам’яті лише з більш-менш добре збереженого тіла. Ось чому Брайєн так до мене причепився: тих, хто здатний допитати голу кістку, на всю Інгерніку було чоловік тридцять від сили, і то, якщо рахувати столітніх дідусів.
А я, виявляється, цінний кадр! Але алхімія мені все-одно подобається більше.
Словом, швидко виявилося, що повчити мене некромантії ніхто з присутніх в залі не зможе. Чи треба казати, що на наступний день я прийшов туди лише на початок безкоштовного сніданку?
Коло столиків мене зустрічав улюблений вчитель.
- Ти що це, байдики б’єш? Халтурити надумав?
Ото причепився! Йому-то що до того?
