Маршрут до Фінкауна я вибрав сам: на день довше, на чверть дорожче, зате без пересадок. Можу собі дозволити, за державний рахунок-то! В оснащеному тепловими насосами купе першого класу літня спека не відчувалася, а розморені жарою люди за вікном виглядали навіть прикольно. Я прямував у саме серце індустріального регіону, місця, де границі людських поселень давно зімкнулися, утворивши величезні масиви будинків, цехів і складів майже без вкраплень такої милої білим природи. Зовсім не вірилося, що якихось триста років тому тут була безлюдна пустка!
За межами міста будівлі починали різко рости догори – три, чотири, п’ять поверхів. Будинки виглядали трохи запиленими, але поважними - вокзал знаходився в новій частині міста, подалі від старої столиці. Таким був би Редстон, якби його добряче спресувати, а у висоту збільшити вдвічі. На відміну від плаского, вибіленого сонцем Хо-Каргу, це місто росло у трьох вимірах, стовбурчилося естакадами, піднімалося на стовпах, пірнало під поверхню. Що вдієш, люди надто довго селилися в цих місцях, тепер тут не вистачало не просто світла і землі, але і повітря і простору. Однак знести все зайве к чорту і вибудувати заново, мудріше і краще, мешканці міста чомусь не поспішали. В результаті навіть чорний губився в першим момент від пануючого навколо хаосу.
Все рухалося неперервно, в різних напрямках, шарами. Трамваї, авто, екіпажі і, хвала предкам, ніяких рикш. Газові ліхтарі з підкопченими шибками де-не-де горіли навіть вдень, не кажучи вже про зачаровані блакитні лами і різнобарвні магічні вогні. І за всім цим безладом з високого пагорба похмуро спостерігав древній замок, прикрашений вульгарними блискучими прапорцями.
В Інгерніці Фінкаун – щось на кшталт історичної аномалії, древнє місто, яке майже не зазнало руйнувань. Таке чудо пояснюється двома обставинами: практично моментальна загибель місцевого населення в момент падіння Ґірейна і одіозне багатство столиці старого Інґерланда. Коли політична ситуація трохи стабілізувалася (в смислі – несамовиті прихильники короля вимерли), юрми чорних магів потягнулися сюди за майном загиблих містян. Заняття виявилося настільки вигідним, що нежитів, які поховалися по руїнах, просто затоптали. Правда, після відновлення столиця залишалася столицею недовго: комусь заважали спати думки про небіжчиків, хоча, на мій погляд, жити під знаком Чуми – набагато більш нервове заняття. Уряд переїхав у Хо-Карг, від чого, на мій погляд, Фінкаун лише виграв.
Замок на пагорбі був дуже старим. Колись він слугував резиденцією монархам, потім – домівкою Інквізиції, а тепер належав місцевому відділку НЗАМПІС. Кмітливі міщани охрестили стару фортецю Домом Короля, і, треба визнати, назва прекрасно описувала дійсність.
З вікна мого номера відкривався прекрасний вид на цю історичну пам’ятку – крізь мереживо паровозних димів (готель був розташований поруч з сортувальною станцією). Супроводжуючий із НЗАМПІС щось цвірінькав про свої помилки і проблеми з бронюванням, але я його майже не слухав – рахував паровозні гудки. Кожна трель була неповторним звуковим паспортом відповідного агрегату. Прямо зараз там каталися три невеликих маневрових паротяги (тритактний свисток), щебетання яких безцеремонно обірвав шестикратний рев. Я мало з вікна не вискочив! Це ж ВІН, останній шедевр алхімії, могутній локомотив з парогенератором і електричною передачею зусилля на вісь!!! Швидкість цього чудовиська обмежувалася лише радіусом залізничної колії, а довжина потяга – міцністю зчіпок. Що поробиш, предки не страждали надлишком фантазії і не заклали в залізницю належного запасу міцності.
Я швиденько виштовхав за двері набридливого чиновника і завалився спати під невмовкаючий стукіт коліс і гуркіт сортувальної. Всю ніч мене заколисував улюблений дитячий сон з паровозиками і мною в ролі машиніста. Барвисті вагончики котилися пагорбами Краухарда під найнеймовірнішими кутами, а шум потягів підозріло нагадував торохтіння дядькової вантажівки. Під ранок Шерех вирішив теж відмітитися, і над долинами моїх снів з басовитим гулом промчав летючий агрегат з древніх часів. Техномагія, однак. Добре!
Зранку виявилося, що слухати чиновника треба було уважніше – так круто я ще ні разу не попадав.
Місце, де мені належалося отримати подальші інструкції, виявилося банкетною залою, де ось-ось мав початися прийом. Я стояв поряд з мотоциклом у своїх похідних штанях, бутсах на шнурівці і плащі з зав’язками, з тихим відчаєм розглядаючи дорогі костюми і вечірні сукні гостей. І, що найпротивніше, у мене не було найменшого уявлення, кого там шукати і що робити, якщо ми так і не зустрінемося. А якщо повертатися в номер, то це зайва година, і все-одно я буду виглядати, як нечепура. Де в Фінкауні за півгодини знайти фрак? І скільки це буде коштувати?...
Звичайна людина би впала у відчай, білого би трафив шляк, але чорного такими дурницями не проймеш.
Та якого Шереха? Хто мені казав, що некроманти – мужики з дивацтвами? Ну і фіг! Вони самі вині, що підіслали мені вчора ввечері слабоумного.
