І знову опустився в крісло. За мить широкий ремінь опоясав його тіло і міцно притиснув до шкіряного крісла, а два короткі паски прицвяхували зап’ястя до металевих підлокітників. Ще два паски міцно стиснули йому щиколотки. Усе, що він міг зробити, — то це звалитися разом із кріслом на підлогу — і більше нічого.
«Містер Біґ» торкнувся перемикача на комутаторі.
— Пришліть сюди міс Солітер, — сказав, повернувши тумблер на місце.
Після деякої затримки книжкова секція справа від столу розступилась, і відчинилися двері.
Зачинивши їх за собою, до кімнати увійшла одна з найпрекрасніших жінок, яких будь-коли доводилося бачити Бондові. Вона стояла посеред кімнати і дивилася на нього, оглядаючи з ніг до голови — повільно, дюйм за дюймом. Закінчивши детальний огляд, повернулася до «Містера Біґа».
— То що маю робити? — запитала безбарвним голосом.
«Містер Біґ» на неї і не глянув. Він звернувся до Бонда.
— Це — надзвичайна жінка, містере Бонд, — сказав так само спокійно та м’яко, — і завдяки її унікальності маю намір з нею одружитись. Я розшукав її в кабаре на Гаїті — її рідному острові. Вона володіє телепатичним даром, якого не можу збагнути. Не раз пильнував за її номером, однак так і не можу його зрозуміти. Але тут нíчого й розуміти — телепатія, оце й усе.
«Містер Біґ» зробив паузу.
— Я розповідаю вам усе це, аби попередити. Вона — мій інквізитор. Звичайні тортури важкі й нічого не дають: люди скажуть вам будь-що, аби лише полегшити біль. Але з цією дівчиною нема потреби вдаватися до тортур — вона спроможна бачити людей наскрізь і читає їхні думки. Саме тому й буде моєю дружиною. Вона надто цінна, щоб розгулювати на свободі. До того ж, — додав спокійно, — цікаво буде поглянути на наших дітей.
«Містер Біґ» нарешті повернувся до жінки і безпристрасно глянув на неї.
— Поки що з нею нелегко упоратися: вона й чути не хоче про чоловіків. Ось чому на Гаїті її так і називають — Солітер47.
— Присунь-но крісло ближче, — спокійно звелів їй. — І скажи мені, чи бреше цей чоловік. Але сядь не під дулом, — додав.
Дівчина нічого не сказала, однак витягла з-під стіни крісло, схоже на Бондове, і підштовхнула його ближче до Бонда. Сіла навпроти, майже торкаючись його правого коліна, й зазирнула в очі.
Обличчя її було блідим — тією блідістю, якою вирізняються лиця білих, котрі довго живуть у тропіках. Однак на ньому не було й сліду тієї тьмяності, яку зазвичай надає шкірі та волоссю тропічний клімат. Очі блакитні, живі та презирливі, однак коли дівчина насмішкувато глянула на Бонда, він прочитав у її погляді якесь послання для нього. Втім, цей вираз швидко зник — щойно Бонд спробував відповісти позирком. Волосся її синяво-чорними хвилями спадало на плечі. Високі вилиці та великий чуттєвий рот надавали обличчю ледве вловимого виразу жорстокості. Підборіддя, ніжне і гарно окреслене, свідчило, однак, про рішучість і сталеву силу волі; таким самим рішучим був прямий, гарної форми носик. Левова частка чарівності цього личка полягала саме в його безкомпромісності. То було обличчя людини, яка звикла наказувати: обличчя доньки французького колоніста.
Дівчина мала довгу вечірню сукню з білого матового шовку, класичний крій якої порушували глибокі складки, що спадали з плечей, оголюючи верхню частину грудей. Вигадливі діамантові сережки прямокутної форми прикрашали її вуха. На лівому зап’ясті красувався вузький діамантовий браслет. Жодних каблучок. На коротко обрізаних нігтях лаку не було.
Вона перехопила його погляд і байдуже зціпила руки на колінах — так, що улоговинка між грудьми побільшала.
Але послання було непомильним, тож тепло, що у відповідь підсвітило холодне, змучене обличчя Бонда, змусило «Містера Біґа» схопити стек та хльоснути дівчину, і канчук, зі свистом розсікши повітря, опустився на її плечі. Бонд здригнувся навіть більше, ніж вона. Очі її на мить зблиснули і стали знову непроникними.
— Поводься як слід, — м’яко сказав «Містер Біґ», — ти забуваєшся.
Вона випросталась у кріслі. В руках у неї з’явилася колода карт, які дівчина почала тасувати. Тоді, можливо, задля бравади, послала Бонду ще один знак позирком — неначе вони були співучасниками.
Дістала з колоди чирвового валета, відтак даму пік. Поклала половинки колоди на колінах так, що валет і дама тепер дивились одне на одного. Зблизила обидві половинки, і верхні карти ніби поцілувалися. Потім швидко перемішала карти й перетасувала їх.
Протягом усього німого шоу вона жодного разу не глянула на Бонда. За мить усе скінчилося. Бонд відчув збудження, і пульс його пришвидшився. Тепер у ворожому таборі він мав друга.
— То ти готова, Солітер? — перепитав «Містер Біґ».
— Так, карти підготовлені, — відповіла дівчина низьким, крижаним голосом.
— Містере Бонд, подивіться в очі цієї дівчини і повторіть усе, що ви щойно сказали мені.
Бонд подивився їй в очі. Тепер там не було жодного послання. Вони дивилися не на, а крізь нього.
Він повторив свою версію.
На мить відчув моторошний трепет. Невже ця дівчина справді вміє читати думки? А якщо так, то скаже вона правду чи збреше?
У кімнаті зависла мертва тиша.
