Бонд намагався вдавати байдужого. Зиркнув на стелю, а потім знову на дівчину.
Їхні очі зустрілись, а тоді вона відвернулась і подивилася на «Містера Біґа».
— Він каже правду, — холодно зронила.
«Жодного-почуття-гумору»
«Містер Біґ» якусь мить розмірковував, наче не знаючи, на що зважитися. Тоді натиснув кнопку на комутаторі.
— «Базіко»?
— Слухаю, босе!
— Той американець, Лейтер, у тебе?
— Так, сер!
— Попрацюй з ним як слід, а тоді відвези до госпіталю «Бельв’ю» і викинь десь поблизу. Зрозумів?
— Так, сер!
— Пильнуй, щоб тебе ніхто не бачив!
— Ясна річ, босе!
«Містер Біґ» повернув тумблер у попереднє положення.
— Будьте ви прокляті! — зло сказав Бонд. — ЦРУ вам цього не подарує!
— Ви забуваєтеся, містере Бонд. Вони не мають жодних повноважень в Америці. Центральне розвідувальне управління може діяти лише за її межами. Тут — царина ФБР та їхніх приятелів. «Хи-Хи», підійди-но сюди!
— Слухаю, босе!
«Хи-Хи» підійшов і став коло столу.
«Містер Біґ» пильно глянув на Бонда.
— Яким пальцем ви найменше користуєтеся, містере Бонд?
Таке запитання спантеличило його, розум гарячково запрацював.
— Гадаю, що, добре подумавши, ви скажете: це — мізинець лівої руки, — провадив далі той самий м’який голос. — «Хи-Хи» — зламай-но містерові Бонду мізинець на лівій руці.
І тут «Хи-Хи» врешті виправдав своє прізвисько.
— Хи-хи, — загиготів він. — Хи-хи!
Радісно підбіг до Бонда. Той щосили вчепився пальцями у бильця крісла. Краплини поту виступили у нього на чолі. Він намагався візуалізувати біль, щоби краще з ним упоратися.
Негр неспішно потягнув на себе мізинець Бонда, притиснутий до поручня, і, схопивши його своїм великим та вказівним пальцями, старанно почав розгинати, дурнувато хихикаючи.
Бонд звивався і пручався, намагаючись перекинути крісло, але його вільною рукою притримував «Хи-Хи». Піт градом котився Бондовим обличчям. Зуби скрипнули попри його волю. Крізь пелену наростаючого болю побачив широко розплющені очі дівчини, що втупились у нього. Її червоні губи були розтулені.
Тепер палець Бонда стояв сторч — окремо від руки. «Хи-Хи» почав повільно гнути його до зап’ястя. Раптом почувся різкий хрускіт.
— Досить, — кинув «Містер Біґ».
«Хи-Хи» неохоче відпустив зламаний палець.
Бонд по-звірячому заричав і зімлів.
— У того хлопчини — жодного-почуття-гумору, — спантеличено ледь розбірливо муркнув «Хи-Хи».
Солітер обм’якла в кріслі й заплющила очі.
— У нього був пістолет? — поцікавився «Містер Біґ».
— Так, сер! — «Хи-Хи» витягнув зі своєї кишені «беретту» Бонда і поклав на стіл. «Містер Біґ» підняв зброю й оглянув зі знанням справи. Зважив у правиці, помацав руків’я. Тоді виклав патрони на стіл і, переконавшись, що обойма порожня, підсунув пістолет Бондові.
— Приведи його до тями, — звелів, глянувши на годинник. Була третя ранку.
«Хи-Хи» підійшов до Бонда і встромив йому нігті у мочки вух.
Бонд застогнав, підвівши голову.
Сконцентрувавши погляд на «Містерові Біґові», він непристойно вилаявся.
— Подякуйте, що живі, — безбарвним голосом сказав «Містер Біґ». — Будь-який біль кращий за смерть. Візьміть свій пістолет. Патрони залишаться в мене. «Хи-Хи», передай це йому.
«Хи-Хи» узяв пістолет і вклав його Бондові у кобуру.
— Поясню вам коротко, — сказав «Містер Біґ», — чому ви ще живі й чому вам дозволили насолоджуватися розкішшю болю замість того, щоб забруднювати тілом річку Гарлем — і, особливо, той її вигин, який тут жартома називають «цементний саван».
На хвильку він замовк, а потім продовжив:
— Містере Бонд, мені страшенно нудно. Я — жертва того, що ранні християни іменували «апатією»; мене охоплює давній летаргічний сон, притаманний пересиченим — тим, у кого вже не залишилося бажань. Мені нема рівних у професії і повністю довіряють ті, хто час від часу користується моїми послугами; бояться та безумовно підкоряються ті, кого наймаю я. Фігурально кажучи, на моїй орбіті нема світів, які б я ще не підкорив. На жаль, мені запізно виходити на якусь іншу орбіту, й оскільки влада — головна мета усіх амбітних людей, дуже сумнівно, що я зможу досягти таких самих вершин в якійсь іншій сфері.
Бонд слухав його упіввуха, бо думки були зайняті іншим. Він відчував присутність Солітер, але намагався не дивитися на неї. Невідривно зирив на велике сіре обличчя зі жовтавими незмигними очима.
Голос тим часом м’яко продовжував.
— Містере Бонд, тепер я отримую задоволення лише від майстерних трюків і намагаюся довести їх реалізацію до певної досконалості. Це вже перетворилось у мене на манію — кожне завдання виконати якомога бездоганніше, ба навіть елегантно. Щодня, містере Бонд, я піднімаю планку і ставлю собі завдання іще складніші й відточую технічно кожну деталь так, щоб у цілому це виглядало витвором мистецтва та несло на собі особисте клеймо — як, скажімо, роботи Бенвенуто Челліні.
Й пишаюся, що нині я сам собі суддя, і щиро вірю, містере Бонд, що жадання досконалості, котрої прагну при виконанні операцій, нарешті забезпечить мені гідне місце в історії!
