Піднявшись у вагон, Бонд пройшов тьмяним оливково-зеленим коридором із товстим килимом на підлозі. У вагоні стояв звичний для американських потягів запах задавненого сигаретного диму. Оголошення на стіні сповіщало: «Потрібна додаткова подушка? Звертайтеся до провідника вашого вагона. Його звати Семюель Д. Болдвін». Знизу прикріплена карточка.
Купе «Н» було приблизно посередині вагона. В купе «Е» сиділа респектабельна сімейна пара, всі інші купе — незайняті. Двері «Н» були зачинені. Бонд посмикав ручку, але купе виявилося замкненим зсередини.
— Хто там? — стурбовано відгукнувся жіночий голос.
— Це я, — відповів Бонд.
Двері відчинилися. Бонд зайшов усередину, поставив валізу і замкнув за собою двері.
Дівчина була в строгому чорному костюмі. Сітчаста вуаль спадала з крисів її маленького чорного солом’яного капелюшка. Рука у теж чорній рукавичці притиснута до горла. Крізь вуаль Бонд міг розгледіти бліде обличчя та розширені від жаху очі. Вона була дуже гарною і нагадувала радше француженку.
— Слава Богу! — видихнула вона.
Бонд швидко оглянув купе. Відчинив двері туалету і зазирнув усередину. Нікого.
Голос на платформі гукнув:
— Відправляємося! Займіть свої місця у вагоні!
Почувся брязкіт металевої сходинки, яку прибирав кондуктор, двері зачинились, і потяг плавно покотився рейками. Монотонно дзижчали дзвінки, коли експрес минав автоматичні сигнали. Постукували колеса на стиках, і нарешті поїзд почав набирати швидкість. Вони мчали вдалину — на краще це було, чи на гірше.
— Яке сидіння вам до вподоби? — запитав Бонд.
— Мені все одно, — озвалася дівчина. — Вибирайте самі.
Бонд усівся, здвигнувши плечима, спиною до дизеля. А загалом волів сідати обличчям — за рухом потяга.
Дівчина нервово сіла навпроти. Вони були усе ще в довгому тунелі, якою філадельфійська гілка виходить з міста.
Солітер зняла капелюшок, відстібнула сітчасту вуаль та поклала їх на сидіння поруч із собою. Вийняла кілька шпильок, злегка хитнула головою, і важке чорне волосся розсипалося по плечах. Під очима в дівчини залягли темні тіні, й Бонд подумав, що вона, певно, також не спала цієї ночі.
Їх розділяв столик. Раптом дівчина подалася вперед, притягла його правицю до себе й, обхопивши її обома руками, нахилилась і поцілувала. Бонд, спохмурнівши, спробував вирвати руку, але якусь мить дівчина міцно тримала її. Потім підвела погляд. Її великі блакитні очі вдячно глянули на Бонда, і вона сказала:
— Дякую! Дякую за вашу довіру! Знаю, що це було нелегко.
Вона відпустила його руку і випросталась.
— Я радий, що це зробив, — і собі озвався він, намагаючись збагнути магію цієї жінки. Пошукав у кишені сигарети й запальничку. Витягнув нерозпечатану пачку «Честерфілда» і правою рукою спробував розірвати целофанову обгортку.
Дівчина нахилилась і забрала у нього пачку. Розірвала її великим пальцем, дістала сигарету, запалила й віддала пачку Бондові. Той узяв куриво з її губ, посміхнувшись їй в очі, відчуваючи на вустах присмак її помади.
— Я викурюю приблизно три пачки щодня, — повідомив Бонд. — Тож у вас буде чимало роботи.
— Я вам їх лише розпечатуватиму, — парирувала вона. — Але не переживайте: я не маю наміру няньчитися з вами аж до самого Сент-Пітерсберга!
Очі Бонда звузились. Усмішка зникла з його обличчя.
— Невже ви думаєте, що я повірила, нібито ми їдемо лише до Вашингтона? — пояснила вона. — Ви затнулися, називаючи кінцеву станцію. Крім того, «Містер Біґ» упевнений, що ви прямуватимете до Флориди. Я чула, як він попереджав про вас своїх людей. «Містер Біґ» замовив міжміський дзвінок із чоловіком на прізвисько «Роббер». Звелів пильнувати аеропорт Тампи і залізничний вокзал. Можливо, нам краще буде вийти у Тарпун Спрінґз або на одній з маленьких станцій на побережжі? Вас бачили, коли ви сідали в потяг?
— Принаймні, я не помітив «хвоста», — мовив Бонд. Із очей його зникла тривога. — А як ви? Як вам удалося втекти?
— Сьогодні в мене урок музики. «Біґ» намагається зробити з мене співачку любовних пісеньок. Хоче, щоб я виступала у «Боун-Ярд». Один із його людей, як завше, відвіз мене до вчительки і мав забрати опівдні. «Біґа» не здивувало, що я вийшла раніше. Я часто снідаю зі своєю вчителькою — аби лиш вирватися від «Містера Біґа». Той хоче, щоб я завжди трапезувала з ним.
Вона поглянула на годинник. Бонд цинічно помітив, що він був дорогий: суцільні діаманти і платина.
— Вони спохопляться десь за годину. Я вичекала, поки машина з моїм охоронцем зникне за рогом, а потім вийшла з будинку і пішла телефонувати вам. Тоді взяла таксі до центру, купила зубну щітку та ще кілька дрібничок в аптеці. Зі собою прихопила лише коштовності й шалені гроші, про які «Біґ» не знає: п’ять тисяч доларів. Отож, не буду вас фінансово обтяжувати.
Вона посміхнулася.
— Я знала, що колись настане й мій день.
І жестом показала на вікно.
— Ви дали мені цей шанс. «Біґ» та кілька його охоронців упродовж року тримали мене під замком. Тому тепер почуваюся, мов у раю.
