Заледве тріпнувши крилами, вони знизилися та опустилися на землю коло мене, тримаючись на предивних тендітних ніжках, від яких при колінних суглобах відгалужувалися рухомі антени та колихкі мацаки. Їхні крила були розкішно строкатим мереживом цяток перлового та маренового304, опалового та помаранчевого кольорів, а голови оперезані низками опуклих і увігнутих очей та оточені якимись звивистими, схожими на роги, органами, з порожнистих кінців яких звисали невагомі ниткоподібні волокна. Мене неабияк вразив і здивував їхній вигляд, але чомусь, завдяки якійсь незрозумілій телепатії, я відчув певність, що їхні наміри щодо мене були дружніми.
Я збагнув, що вони бажали потрапити до міста, а також те, що вони розуміли, в якому скрутному становищі я опинився. Однак я все ж не був готовий до того, що сталося потім. Із надзвичайною спритністю та граційністю рухів одна з тих гігантських нетлеподібних істот розташувалася по праву руку від мене, а друга — по ліву. А тоді, перш ніж я встиг бодай здогадатися про їхній намір, вони охопили мої кінцівки і тулуб своїми довгими мацаками та оповили мене ними, неначе міцними мотузками; тоді, несучи мене між собою, немовби моя вага була для них дрібничкою, вони здійнялись у повітря й полинули у височінь, аби перелетіти над могутніми мурами!
Той злет був такий стрімкий і легкий, що мури обабіч нас і під нами поринули додолу, неначе хвиля розтопленого каменю. Я спостерігав за тим, як запаморочливо швидко миготіли велетенські блоки, пролітаючи повз нас і западаючи у нескінченну далечінь. А тоді ми зрештою порівнялися з широкими верхівками мурів, промайнули понад парапетами, коло яких ніхто не стояв на варті, та над подібним до каньйону простором, і полинули до неозорих будівель і незліченних квадратних веж.
Та щойно ми встигли перелетіти міські мури, як іще одна блискавиця, прохромивши велетенську чорну хмару, кинула на громаддя будівель перед нами химерну, мерехтливу заграву. Схожі на нетель істоти, вочевидь, не звернули на цей сполох анінайменшої уваги та продовжували лет над містом, обернувши свої дивні обличчя у бік якоїсь незримої цілі. Але коли я повернув голову, щоб поглянути на близьку вже бурю, перед очима моїми постало приголомшливе та страхітливе видовище. За верхівками міських мурів, немовби сотворене чорною магією чи працею джинів, здійнялося інше місто, високі вежі якого швидко рухалися вперед під налитою червінню банею полум’яної хмари!
Я озирнувся ще раз і помітив, що ті вежі були тотожні з тими, що я побачив удалині на рівнині. Поки я йшов через ліс, вони завдяки якійсь невідомій рушійній силі подолали чимало миль і наблизилися до Міста Співочого Полум’я. Придивившись уважніше, щоб визначити спосіб їхнього пересування, я побачив, що усі вони встановлені не на колесах, а на коротких масивних ногах, схожих на колінчасті металеві колони, які надавали їм сягнистої ходи незграбних колосів. Кожна з тих веж мала шість або й більше таких ніг, і на кожній ближче до вершини були ряди величезних, схожих на очі отворів, з яких і вивергалися згадані раніше червоні та фіолетові вогненні громовиці.
Багатобарвний ліс був випалений дощенту тими вогнями, перетворившись на просіку спустошення завширшки з лігу, і сягав до самих мурів. Між тими рухомими вежами та Містом Полум’я не лишилося нічого, крім смуги чорної пустелі, що курилася парою. А тоді просто перед моїми очима довгі промені зметнулися від веж, штурмуючи гордовиті, мов гірські бескиди, вершини міських мурів, і найвищі парапети потекли під їхньою дією, неначе лава. То була картина, до краю сповнена жаху і величі, але вже наступної миті її заступили міські будівлі, поміж якими ми тепер пірнали. Велетенські лускокрилі істоти, що несли мене, линули вперед зі швидкістю орлів, які шукають шляху до свого гнізда. Впродовж того дивовижного лету мене полишили здатність свідомо мислити та сила волі; під час нього я жив лише тією запаморочливою свободою повітряного руху, від якої перехоплювало подих, сноподібною левітацією над заплутаним лабіринтом неосяжних і дивоглядних кам’яних громадь. Насправді, багато чого з баченого у тому Вавилоні архітектурних споруд я просто не усвідомлював, і лише згодом, у спокійнішому світлі спогадів зумів надати багатьом своїм враженням чіткої форми та сенсу.
Моя свідомість була потьмарена незмірністю та незвичністю всього, що мені випало узріти; я лише невиразно усвідомлював, що на місто за нами обрушилася катаклізмічна, нищівна сила, і що ми летимо вперед, рятуючись від загибелі. Я розумів, що ворожі сили, яких я не міг уявити, провадили війну, використовуючи неземне озброєння та техніку з метою, яка була поза межами мого розуміння, але натоді в усьому цьому мені вбачалися радше стихійна веремія та невиразний, безособовий жах якоїсь космічної катастрофи.
