— Зараз ми у місці, що зветься Внутрішнім Виміром, — пояснив Енґарт. — Це — сфера простору, матерії та енергії, що є вищою за ту, до якої ми провалилися з Кратер-Ріджу. Єдиний вхід до цієї сфери лежить через Співоче Полум’я у місті Ідмосі. Той полум’яний фонтан породжує та підтримує існування Внутрішнього Виміру, і всі, хто кидається у Полум’я, у такий спосіб підносяться до вищого рівня вібрацій; для них Зовнішні Світи більше не існують. Природа самого Полум’я є незнаною, відомо лише, що воно є фонтаном чистої енергії, який джерелує зі скельної породи під Ідмосом і завдяки своїй палкості виходить за межі розуміння смертних.
Він зупинився і, схоже, якийсь час уважно придивлявся до тих крилатих істот, які досі не відходили від мене. А тоді продовжив:
— Сам я пробув тут не так довго, аби багато чого навчитися, однак дещо з’ясував; і ми з Еббонлі встановили щось на кшталт телепатичного зв’язку з іншими істотами, які пройшли крізь Полум’я. Багато з них не мають ані усної мови, ані органів мовлення, і самі їхні способи мислення за своєю суттю відмінні від наших, оскільки розвиток їхніх органів чуття відбувався іншими шляхами, а умови життя у світах, з яких вони прийшли, значно відрізняються від наших. Одначе деякі образи передавати вдається.
Істоти, що прибули з тобою, намагаються мені щось сказати, — провадив він далі. — Схоже, ти й вони — останні пілігрими, яким вдалось увійти до Ідмосу та дістатися Внутрішньої Сфери. Проти Полум’я та його хранителів пішли війною правителі Зовнішніх Земель, адже надто вже багато їхніх підданців скорилися принадній силі співочого фонтану і зникли у вищій сфері. Зараз їхні війська взяли Ідмос в облогу і руйнують міські мури ударами енергії з рухомих веж.
Тепер я почав розуміти багато з того, що дотепер було неясним, і розповів Енґартові про те, що бачив. Він із серйозним виглядом вислухав мене, а тоді мовив так:
— Раніше чи пізніше ця війна мала початися, цього боялися давно. У Зовінішніх Землях шириться чимало легенд про Полум’я та долю тих, що піддалися його принадності, однак істина невідома нікому, або ж украй мало є тих, хто про неї здогадується. Більшість, як і я колись, вважають, що на кожного з тих, хто потрапляє у Полум’я, чекає один кінець — знищення; а ті, що підозрюють про існування Внутрішнього Виміру, ненавидять його як спокусу, що зводить на манівці бездіяльних мрійників, віднаджуючи їх від буденної реальності. Його вважають або смертельною і шкідливою химерою, або звичайнісіньким поетичним маренням, або ж чимось на кшталт опійного раю.
Я маю розповісти силу-силенну всього про Внутрішню Сферу та про закони й умови буття, що їм ми підкоряємося тепер, коли усі атоми, з яких складаються наші тіла, зазнали зміни вібрацій, побувавши у Полум’ї. Але наразі не час продовжувати цю розмову, адже великою є ймовірність того, що просто зараз усі ми перебуваємо у страшній небезпеці: самому існуванню Внутрішнього Виміру, а разом із ним — і нашому власному загрожують ті зловорожі сили, які руйнують Ідмос.
Дехто каже, що Полум’я є невразливим, що його чиста сутність не піддасться згубному впливові будь-яких нижчих променів і що його джерело залишиться непроникним для блиставиць Зовнішніх Володарів. Але більшість боїться катастрофи й гадає, що сам фонтан зникне, коли Ідмос зруйнують до скельної породи, на якій його зведено.
Зважаючи на цю загрозу, що нависла над нами, ми більше не можемо баритися. Існує шлях, який дозволяє вийти з Внутрішньої Сфери до іншого, дальшого Космосу в іншій нескінченності — до Космосу, про який і помислити не могли земні астрономи чи астрономи зі світів навколо Ідмоса. Більшість пілігримів, перебувши тут якийсь час, вирушають до світів іншого всесвіту; ми з Еббонлі чекали лише на твій прихід, перш ніж рушити слідом за ними. Мусимо поквапитись і не гаяти більше часу, інакше нас спіткає загибель.
Поки він говорив, дві нетлеподібні істоти, схоже, вирішивши доручити мене турботі моїх друзів-людей, здійнялися у повітря, що переливалося, неначе багатобарвні самоцвіти, та, розпластавши крила, полинули удалечінь понад райськими краєвидами, дальші алеї яких губилися в небесному сяйві. Тепер обабіч мене стали Енґарт із Еббонлі, й один узяв мене під ліву руку, а інший — під праву.
— Спробуй уявити, що ти летиш, — мовив Енґарт. — У цій сфері левітація та політ є цілком можливими, варто лише напружити силу волі. Незабаром ти навчишся. Хай там як, а ми підтримуватимемо й настановлятимемо тебе, аж поки ти призвичаїшся до нових умов і вже не потребуватимеш нашої допомоги.
Я виконав його настанову й сформував у думці образ себе самого у процесі лету. Мене вразила ясність і правдоподібність цього думкообразу, та ще більше приголомшило те, що той образ ставав дійсністю! Без особливих зусиль, але з характерним відчуттям польоту уві сні ми втрьох відірвалися від землі, що виблискувала самоцвітами, та легко й швидко полинули вперед і вгору, крізь пронизане яскравим промінням повітря.
