Клара відвела очі від похмурих заголовків. Вони з Пітером уже давно не передплачували монреальських газет. Незнання було справжньою благодаттю. Вони віддавали перевагу місцевій «Вільямсбург каунті ньюс»[4], де можна було прочитати про корову Вейна, про приїзд онуків до Гілен або про стьобану ковдру, яку продавали на аукціоні на користь будинку для літніх людей. Час від часу Клара замислювалася, а чи не намагалися вони в такий спосіб утекти від реальності й уникнути відповідальності. Потім вона зрозуміла, що їй байдуже. До того ж вона дізнавалася всі життєво необхідні новини тут, у бістро Олівера, яке було серцем Трьох Сосен.
— До тебе мільйон миль, — пролунав знайомий любий голос. Джейн була захекана й усміхнена, а її вкрите зморшками сміху обличчя пашіло рум’янцем від осінньої прохолоди та жвавої ходи від її будинку через сільський лук.
— Вибач за спізнення, — прошепотіла вона Кларі на вухо, і вони обійнялися — одна маленька, пухкенька й задихана, а друга на тридцять років молодша, струнка, все ще збуджена високою дозою кофеїну.
— Ти тремтиш, — сказала Джейн, сідаючи за столик і замовляючи собі
— От брудна стара відьма! — засміялася Клара.
— Сьогодні вранці я саме нею і була, це точно. Ти чула, що сталося?
— Ні, а що сталося? — Клара нахилися вперед, з нетерпінням чекаючи на новину.
Вони з Пітером їздили до Монреалю купувати полотно й акрилові фарби для роботи. Обоє були художниками. Пітер — успішним. Клара — досі невідомою, і, як потайки вважали більшість її друзів, такою напевне й залишиться, якщо й надалі вперто писатиме свої незбагненні картини. Клара мусила визнати, що її серія войовничих маток майже повністю втрачена для купівельної публіки, а от предмети побуту з пишними зачісками й велетенськими ногами мали певний успіх. Одну таку картину вона продала. Решта, штук із п’ятдесят, стояли в підвалі, дуже схожому на майстерню Волта Діснея.
— Ні! — прошепотіла щиро вражена Клара кількома хвилинами потому.
За двадцять п’ять років свого життя в Трьох Соснах вона ніколи не чула про жодний злочин. Двері замикали з єдиної причини — щоб сусіди не зносили кошики з цукіні під час сезону збору врожаю. Правда, як було зрозуміло із заголовка «Газетт», був іще один урожай, який не поступався за масштабами цукіні, — марихуана. Але ті, хто не займався цим, намагалися нічого не помічати.
Окрім цього, жодних злочинів не було. Ні зламів, ні випадків вандалізму, ні насильства. У Трьох Соснах навіть поліції не було. Коли-не-коли лейтенант Робер Лем’є разом із місцевими поліцейськими об’їжджали навколо муніципалітету, просто щоб нагадати про себе, утім, потреби в них не виникало.
До цього ранку.
— Можливо, то був жарт? — Клара намагалася відігнати від себе ту огидну картину, яку намалювала їй Джейн.
— Ні, то був не жарт, — пригадуючи, відповіла Джейн. — Один із хлопців сміявся. Я зараз оце подумала, і такий сміх мені видався знайомим. Так сміються, коли не смішно. — Джейн поглянула на Клару своїми блакитними очима. Очима, сповненими подиву. — Я чула таке, коли працювала вчителькою. Дякувати богові, це траплялося не часто. Саме так сміються хлопці, коли щось пошкоджують і отримують від цього задоволення. — Джейн здригнулася від цих спогадів і щільніше загорнулася в кардиган. — Огидний сміх. Я рада, що тебе там не було.
Подруга вимовила ці слова якраз у той момент, як Клара дотягнулася через круглий столик із темного дерева до маленької, холодної руки Джейн, стиснула її і щиро пошкодувала, що не вона опинилася на місці Джейн.
— Ти кажеш, то були просто діти?
— На них були лижні маски, тож важко сказати, але, гадаю, я впізнала їх.
— І хто ж то був?
— Філіпп Крофт, Ґас Геннессі та Клод ла П’єр, — прошепотіла Джейн, оглядаючись довкола, аби переконатися, що їх ніхто не підслуховує.
— Ти впевнена?
Клара знала усіх трьох хлопців. Зразковими бойскаутами їх не назвеш, але ніхто з них не здавався здатним на таке.
— Ні, — визнала Джейн.
— Краще нікому більше не розповідати.
— Запізно.
— Що значить «запізно»?
— Я промовила їхні імена сьогодні вранці, коли це відбувалося.
— Але ж ти промовила їхні імена пошепки?
Клара відчула, як кров від пальців хлинула до серця. «Будь ласка, будь ласка, будь ласка!» — мовчки благала вона.
— Я прокричала.
Побачивши вираз обличчя Клари, Джейн поспішила виправдатися:
— Я хотіла зупинити їх. І це спрацювало. Вони зупинилися.
Джейн досі бачила, як хлопці біжать уздовж вулиці дю Мюлен геть із села. Один, у яскраво-зеленій масці, обернувся, щоб поглянути на неї. З його рук усе ще стікав качиний гній. Гній, який звалили на сільському лузі, аби використати як осінню мульчу на квітниках, але ще не встигли розкидати. Шкода, що вона не бачила виразу його обличчя. Він був злий? Наляканий? Чи потішався?
— То ти мала рацію. Щодо імен, я хочу сказати.
— Мабуть. Ніколи не думала, що за мого життя тут трапиться щось подібне.
— Тому ти й запізнилася? Мусила все відчистити?
— Так. Взагалі-то ні.
— А точніше ти можеш сказати?
