У мальовничій місцині десь поблизу Квебека мешканці села Три Сосни готуються до Різдва, а хтось із них — до вбивства… Сісі Пуатьє загинула під час щорічного турніру з керлінгу. Жінку, яка викликала неприязнь у кожного, хто мав з нею справу, убили просто посеред замерзлого озера у всіх на очах. Головний інспектор Арман Ґамаш негайно вирушає на місце злочину, щоб з’ясувати подробиці «нещасного випадку». Проте що більше детектив занурюється у розслідування, то краще розуміє: усі збіги — це лише деталі досконалого плану злочину. Розкрити справу виявляється складніше, ніж він очікував, бо свідків украй важко розговорити. Мешканці села мовчать, адже в Трьох Соснах кожному є що приховувати… Перекладено за виданням: Penny L. A Fatal Grace: A Novel / Louise Penny. — New York: Minotaur Books, 2011.
Моєму братові Дугласу та його родині —
Мері, Враяну, Рослін та Чарльзу, які показали мені,
що таке справжня мужність. Намасте!
Якби Сісі де Пуатьє знала, що її вб’ють, вона, можливо, купила б своєму чоловікові Річарду різдвяний подарунок. А може, навіть пішла б у школу для дівчат міс Едвард подивитися на свою доньку в традиційній різдвяній інсценівці наприкінці семестру, або на «обхвати», як любила дражнити Сісі свою товсту доньку. Якби Сісі де Пуатьє знала, що її кінець близько, вона, можливо, була б на роботі, а не в найдешевшому номері готелю «Рітц» у Монреалі. Але єдиний відомий їй кінець був поблизу й належав чоловікові на ім’я Сол.
— Ну, що скажеш? Тобі подобається? — Вона зрівноважила книжку на своєму блідому животі.
Сол уже вкотре поглянув на книжку. Сісі витягала її зі своєї величезної сумки кожні п’ять хвилин протягом останніх кількох днів. На ділових зустрічах, обідах, під час поїздок у таксі засніженими вулицями Монреалю раптом нахилялася і тріумфально підводила голову, тримаючи в руках своє творіння, наче плід ще одного непорочного зачаття.
— Мені подобається фотографія, — відказав Сол, усвідомлюючи, що ображає Сісі.
Ту фотографію зробив він. Сол розумів, що вона просить, благає про більше, але йому вже не хотілося потурати їй. І він замислився, скільки ще зможе перебувати поруч із Сісі де Пуатьє, перш ніж стане нею. Не фізично, звісно.
У свої сорок вісім Сісі була на кілька років молодшою за Сола. Струнка, пружна й підтягнута, із неймовірно білосніжними зубами й неймовірно світлим волоссям. Торкатися її було все одно що пригортати тіло, вкрите ожеледдю. У ній була своя краса й тендітність, яку він вважав привабливою. Але була й небезпека. Якщо вона коли-небудь розколеться, якщо розсиплеться, то розірве його на шматки.
Проте річ була не в зовнішності. Сісі пестила свою книжку з більшою ніжністю, ніж коли-небудь пестила його. Спостерігаючи за цим, Сол питав себе, чи не просочилося в нього під час сексу її крижане нутро і чи не заморожує вона помалу і його. Він уже не відчував власного єства.
У п’ятдесят два роки Сол Петров почав помічати, що його друзі не такі блискучі, не такі розумні, не такі стрункі, якими були колись. Насправді більшість із них почала йому набридати. І разів зо два він помітив, що вони також позіхають у його присутності. Вони товстішали, лисіли й понурішали, і він підозрював, що такі ж самі зміни не оминали і його. Жінки майже не дивилися на нього, він почав подумувати про те, щоб змінити гірські лижі на бігові, а лікар призначив йому першу перевірку простати. Утім, це було не найгірше. З усім цим можна було змиритися. А от прокидався Сол Петров о другій ночі через інше — страх, що люди тепер вважають його нудним. Про це йому переконливо шепотів на вухо голос, який у дитинстві лякав левами, що живуть під ліжком. Сол кілька разів глибоко вдихав нічне повітря, намагаючись запевнити себе, що придушений позіх його супутника за вечерею був викликаний випитим вином, або
Але все одно нічний голос бурмотів про небезпеку. Про катастрофу, що насувається. Про затягнуті розмови, про надто швидкоплинну увагу, забагато очей, закочених під лоба. Про позирки на годинник, квапливі й приховані. Коли ж настане слушний момент, аби залишити його? Про погляди, що сканують кімнату у відчайдушних пошуках цікавішої компанії.
І тому він дозволив Сісі спокусити себе. Спокусити й поглинути так, що лев із-під ліжка перекочував у постіль.
Сол почав підозрювати, що ця самозакохана жінка нарешті повністю поглинула себе, свого чоловіка і навіть свою нещасну доньку і тепер зайнята тим, що поглинає його.
Він уже став жорстким у її товаристві. І почав зневажати себе. Але не так сильно, як зневажав її.
— Це блискуча книжка, — сказала вона, ігноруючи його. — Я справді так думаю. Від такого ніхто не відмовиться. — Вона помахала книжкою перед його обличчям. — Люди проковтнуть її. У світі так багато неспокійних людей.
Вона повернулася й подивилася у вікно їхнього готельного номера на будівлю навпроти, ніби виглядаючи своїх «людей».
— Я зробила це для них.
Тепер вона повернулася до нього. Її очі були широко розплющені та щирі.
«Чи вірить вона в це?» — запитував він себе.
Звісно, він прочитав книжку. Сісі назвала її «Віднайдіть спокій»[2] на честь компанії, яку заснувала кілька років тому. Це було смішно з огляду на те, що сама авторка насправді була жмутом нервів. Тривожні, знервовані руки, які постійно щось розгладжують і випрямляють. Уривчасті відповіді. Нетерпіння, що переростає в гнів.
Спокій — не те слово, яке можна було б застосувати до Сісі де Пуатьє, попри її незворушний, застиглий вигляд.
