У тихому селі Три Сосни, що на південь від Монреаля, ніколи не траплялося нічого зловісного. Аж до сьогодні, коли у лісі за селом знайшли мертвою місцеву вчительку. Хтось поцілив у неї з лука. Головний інспектор Арман Ґамаш разом із командою слідчих приїжджають, щоб розпочати розслідування підозрілої смерті. Тутешні жителі впевнені, що це всього-на-всього трагічний нещасний випадок на полюванні, адже загиблу всі односельчани дуже поважали. Однак Ґамаш відчуває в цьому віддаленому лісі щось недобре.
Міс Джейн Ніл віддала Богові душу недільного туманного ранку, на День подяки. Для всіх місцевих жителів то була неабияка несподіванка. Смерть міс Ніл не була природною, хіба що ви вірите в те, що все відбувається за задумом вищих сил. Якщо так, то всі свої сімдесят шість років Джейн Ніл ішла до цієї кінцевої миті, коли смерть зустріла її у величному кленовому лісі за селом під назвою Три Сосни. Вона впала в яскраве сухе листя, розкинувши руки й ноги, ніби намагаючись власним тілом намалювати в ли`сті ангела.
Старший детектив Арман Ґамаш із поліції Квебеку став навколішки. Його коліна хруснули так, що здалося, наче хтось вистрілив із мисливської рушниці; а великі виразні руки нависли над маленькою цяточкою крові, що псувала пухнастий кардиган, наче він, як справжній чаклун, міг зцілити рану й повернути жінку до життя. Але він не міг.
Він не мав такого дару. На щастя для Ґамаша, йому були притаманні інші таланти. Ще не нахилившись, він відчув запах нафталіну, запах його бабусі. Лагідні, добрі очі Джейн здивовано дивилися на нього.
А він здивовано дивився на Джейн. То була його маленька таємниця. І те, що вони ніколи раніше не зустрічалися, було тут ні до чого. Ні. А таємниця полягала в тому, що, маючи за плечима понад п’ятдесят років життя та довгу, наразі явно застряглу кар’єру, він досі дивувався насильницькій смерті. Це було незвичайно як для керівника відділку вбивств, і, можливо, стало однією з причин, які завадили йому зійти на вищий щабель у цинічному світі поліції. Ґамаш завжди сподівався, що то хтось помилився і насправді ніякого трупа немає. Але тіло міс Ніл, що швидко клякнуло, не залишало жодної надії на помилку. Інспектор Бовуар допоміг йому підвестися. Захищаючись від жовтневого холоду, Ґамаш застібнув ґудзики на своєму пальті на підкладці від «Берберрі»[1] й замислився.
Кількома днями раніше Джейн Ніл запізнилася. Вона домовилася про зустріч за філіжанкою кави в сільському бістро зі своєю доброю приятелькою та сусідкою Кларою Морров. Клара сиділа за столиком біля вікна й чекала.
Терплячість їй не була властива.
Через шибку, обрамлену середниками, вона побачила, як уздовж вулиці дю Мулен до села повільно рухається пікап, а з його капота безвільно звисає гарна самиця плямистого оленя. Пікап неквапливо об’їхав навколо муніципалітету; побачивши його, місцеві мешканці зупинялися мов укопані. Тривав сезон полювання, а навкруги були мисливські угіддя. Однак подібні мисливці приїздили переважно з Монреаля чи інших великих міст. Вони наймали пікапи і, мов бегемоти на годівлю, на світанку й у сутінках вирушали ґрунтовими дорогами в пошуках оленів. А побачивши здобич, з’їжджали на узбіччя, зупинялися, виходили з пікапа та стріляли. Клара знала, що не всі мисливці були такими, але таких було вдосталь. Саме вони ременями прив’язували оленів до капота свого пікапа та їздили сільськими шляхами, переконані, що мертва тварина на машині — свідчення успіху справжніх чоловіків.
Щороку мисливці цілили в корів, коней, домашніх улюбленців і один в одного. І хай яким неймовірним це здається, іноді вони навіть стрілялися, напевне, у стані психозу помилково маючи себе за обід. Мудрі люди знали, що деяким ловцям — не всім, лише деяким — було важко відрізнити сосну від куріпки чи людини.
Клара запитувала себе, що сталося із Джейн. Вона рідко запізнювалася, тож їй легко було пробачити. Клара легко пробачала багато чого багатьом людям. Надто багато, як часто застережливо зауважував її чоловік Пітер. Однак у Клари була своя маленька таємниця. Насправді вона не завжди виявляла поблажливість. Про більшість випадків вона справді забувала. Та деякі таємно тримала в пам’яті, плекала та пригадувала тоді, коли їй необхідно було втішитися чужою безсердечністю.
«Монреаль газетт»[3], яку хтось залишив на її столику, була засипана крихтами від круасана. Між крихтами Клара розгледіла заголовки: «Квебецька партія голосує за проведення референдуму про незалежність», «Вилучення наркотиків у регіоні», «У парку Мон-Трамблан заблукали туристи».
