— Не знаю. У нього болить у грудях. Я вперше за кілька днів вийшла з дому, я так хвилювалася. Адже Вейн підстригав газон міс Ніл і виконував іншу роботу, він хотів піти на зустріч.
Обидві жінки спостерігали, як Неллі віднесла свою величезну тарілку Вейну, що сидів на стільці, згорблений і виснажений. Вона витерла йому чоло, а потім допомогла підвестися на ноги. Вони вдвох вийшли з бістро: Неллі — стурбована та сповнена відповідальності, і Вейн — покірний і задоволений, що його ведуть. Клара сподівалася, що з ним усе буде гаразд.
— Що ти думаєш про збори? — запитала Клара Мирну, поки вони разом повільно просувалася вздовж столу.
— Він мені сподобався, цей інспектор Ґамаш.
— Мені теж. Але дивно, що Джейн загинула від мисливської стріли.
— Утім, якщо подумати, це має сенс. Зараз сезон полювання, але я згодна, від думки про стару дерев’яну стрілу в мене мороз по шкірі. Дуже дивно. Індичку?
— Так, будь ласка. Брі будеш? — запитала Клара.
— Лише шматочок. Можливо, трохи більший за цей.
— Коли шматочок стає куснем?
— Якщо ти сама кусень, розмір не має значення, — пояснила Мирна.
— Я згадаю це наступного разу, коли лягатиму в ліжко з куснем Стілтона[53].
— Ти готова зрадити Пітера?
— З їжею? Я зраджую йому щодня. У мене дуже особливі стосунки з мармеладним ведмедиком, імені якого я не скажу. Гаразд, насправді його звуть Рамон. Він робить мене довершеною. Поглянь на це. — Клара вказала на квіткову композицію на буфеті.
— Я склала її сьогодні вранці, — сказала Мирна, щаслива, що Клара помітила.
Мирна усвідомлювала, що Клара помічає більшість речей і їй вистачає розуму згадувати здебільшого тільки хороше.
— Я подумала, що, можливо, ти це зробила. Там є щось?
— Подивись, — усміхнувшись, відповіла Мирна.
Клара нахилилася до композиції з однорічної монарди, геленіуму та пензлів для акрилових фарб. Усередині лежав пакунок, загорнутий у коричневий вощений папір.
— Це шавлія і чаполоч, — сказала Клара, повертаючись до столу й розгортаючи пакунок. Це означає те, що я думаю?
— Ритуал, — сказала Мирна.
— О, яка чудова ідея! — Клара потяглась і торкнулася руки Мирни.
— Із саду Джейн? — запитала Рут, вдихаючи мускусний аромат шавлії, який годі було з чимось переплутати, і медові пахощі чаполочі.
— Шавлія, так. Ми з Джейн зрізали її в серпні. А чаполоч я взяла в Анрі кілька тижнів тому, коли він косив сіно. Вона росла навколо скелі Індіанців.
Рут передала трави Бену. Бен узяв їх, але тримав на відстані витягнутої руки.
— Заради бога, чоловіче, вони не завдадуть тобі шкоди.
Рут вихопила їх і почала махати ними під носом у Бена.
— Наскільки я пам’ятаю, тебе навіть запрошували на ритуал літнього сонцестояння.
— Тільки як людську жертву, — відповів Бен.
— Облиш, Бене, це несправедливо, — сказала Мирна. Ми ж казали, що в цьому, мабуть, не буде потреби.
— Було весело, — зауважив Ґабрі, ковтаючи яйце. Я був одягнений у сутану, — він стишив голос і почав швидко озиратися довкола — а раптом священник справді вирішив прийти й відправити службу Божу?
— Кращого застосування для сутани й не придумати, — сказала Рут.
— Дякую, — відповів Ґабрі.
— Це не комплімент. Хіба до ритуалу ти був не традиційної орієнтації?
— Власне кажучи, так. — Ґабрі повернувся до Бена. — І все спрацювало. Магія. Ти обов’язково маєш піти наступного разу.
— Це правда, — сказав Олів’є, стоячи позаду Ґабрі й масажуючи його шию. — Рут, хіба ти не була жінкою до ритуалу?
— А ти хіба ні?
— І ви кажете, що це, — Ґамаш підняв наконечник стріли догори так, що вістря вказувало на стелю, — було знайдено в незамкненій шухляді разом із дванадцятьма іншими? Він оглянув мисливський наконечник із чотирма гострими краями, що сходилися до витонченого смертоносного вістря. Це був досконалий, безшумний пристрій для вбивства.
— Так, сер, — сказала Лакост. Вона непорушно стояла прямо перед вогнищем. Зі свого місця, із задньої кімнати бістро, вона бачила через французькі двері, як дощ, точніше дощ зі снігом, бив по склу. Її руки, тепер вільні від смертоносної зброї, стискали кухоль гарячого супу й теплу булочку з начинкою з шинки, розтопленого брі та кількома листочками руколи.
Ґамаш обережно поклав наконечник стріли на розкриту долоню Бовуара.
— Чи можна це надіти на будь-яку стрілу?
— Що ви маєте на думці? — запитав Бовуар боса.
— Ну, у цьому клубі повно стріл для спортивної стрільби, так?
Лакост кивнула з повним ротом.
— З маленькими короткими наконечниками, схожими на наконечники куль?
— Купа, — кивнула Лакост.
— А можна ті наконечники зняти, а цей надіти?
— Так, — сказала Лакост, насилу ковтаючи. — Вибачте мені.
Ґамаш усміхнувся.
— Але звідки ви знаєте?
— Я прочитала про це вчора ввечері в інтернеті. Наконечники зроблені так, щоб їх можна було взаємозамінити. Звичайно, ви повинні вміти це робити, інакше розріжете собі пальці на шмаття. Але так: один знімаєте, інший надіваєте. Така конструкція.
— Навіть старі дерев’яні?
— Так. Підозрюю, що ці мисливські наконечники походять зі старих дерев’яних стріл у клубі. Хтось зняв їх і замінив на спортивні.
