— Тепер я дивлюся на це і почуваюся, як і Анрі, просто розгубленим. Правда в тому, що я не знаю, чи є «Ярмарковий день» блискучим прикладом наївного мистецтва, чи жалюгідними каракулями надзвичайно бездарної і божевільної старої жінки. У цьому й виклик. І саме тому картина має бути частиною виставки. Я можу ручитися, що це єдина робота, яку люди обговорюватимуть у кав’ярнях після вернісажу.
— Огидно, — сказала Рут Зардо пізніше того ж вечора, спираючись на свій ціпок і сьорбаючи шотландське віскі.
Друзі Пітера і Клари зібралися у їхній вітальні, навколо тріскотливого каміна за обідом напередодні Дня подяки.
Це було затишшя перед бурею. Родина та друзі, запрошували їх чи ні, приїжджали наступного дня й примудрялися залишитися на довгі вихідні на День подяки. Ліси були повні туристів і мисливців — невдале поєднання. Щорічний матч із тач-регбі[8] проходив на сільській луці суботнього ранку, а по обіді лука перетворювалася на ринкову площу, де торгували вирощеним урожаєм — остання спроба продати помідори й кабачки. Того вечора запалили багаття, наповнивши Три Сосни смачним ароматом спалюваного листя й деревини, а також сумнівним ароматом гаспачо.
Три Сосни не було на жодній туристичній мапі, бо лежало село надто далеко від головної чи навіть другорядної дороги. Наче на Нарнію[9], на нього взагалі натрапляли несподівано й певною мірою дивувалися, що таке старе поселення мало ховатися весь цей час у цій долині. Ті, кому пощастило знайти його одного разу, зазвичай поверталися.
І День подяки на початку жовтня був для цього ідеальною порою. Погода зазвичай була свіжою і ясною, літні аромати старих садових троянд і флоксів змінював мускусний запах осіннього листя, запах деревного диму та смаженої індички.
Олів’є та Ґабрі переповідали події того ранку. Їхній опис був настільки яскравим, що кожен із присутніх у затишній вітальні бачив трьох хлопців у масках, які збирали жмені качиного посліду з краю сільської луки: хлопці піднімали руки, послід прослизав між їхніми пальцями, а потім вони кидали його на стару цегляну будівлю. Незабаром із синьо-білих тентів «Кампарі» вже капало. Гній сповзав зі стін. Вивіска «Бістро» була забризкана. За мить чистий фасад кафе в самому серці Трьох Сосен був забруднений, і не лише качиним послідом. Село було забруднене словами, які наповнили перелякане повітря:
— Педики! Педики!
Слухаючи Олів’є та Ґабрі, Джейн згадала, як вона вийшла зі свого крихітного кам’яного котеджу, що стояв за лукою, і, поспішаючи туди, побачила Олів’є та Ґабрі, що виходили з бістро. Хлопці ревли від захоплення, вони цілилися у двох чоловіків і закидували їх гноєм.
Джейн прискорила крок, воліючи, аби її міцні ноги були довшими. Тоді вона побачила, як Олів’є зробив найнеймовірніше. Поки хлопці кричали й замахувалися жменями посліду, Олів’є повільно, обережно, ніжно взяв Ґабрі за руку й потримав, а потім граційно підніс до своїх губ. Хлопці дивилися, на мить приголомшені, як Олів’є цілував забруднену гноєм руку Ґабрі своїми забрудненими гноєм губами. Хлопці, здавалося, скам’яніли від цього акту любові та нескорення. Але лише на мить. Їхня ненависть перемогла, і незабаром атака подвоїлася.
— Припиніть! — твердо сказала Джейн.
Вони зупинилися, не встигнувши замахнутися, інстинктивно реагуючи на владний голос. Обернувшись як один, вони побачили маленьку Джейн Ніл, у квітчастій сукні та жовтому кардигані, що насувалася на них. Один із хлопчиків, у помаранчевій масці, підняв руку, щоб кинути в неї послідом.
— Не смійте, юначе.
Він вагався досить довго, щоб Джейн могла подивитися всім їм у вічі.
— Філіпп Крофт, Ґас Геннессі, Клод ла П’єр, — вимовила вона повільно й виразно.
Це зробило свою справу. Хлопці покидали гній, що був у них у руках, і побігли, проскакуючи повз Джейн і спотикаючись на пагорбі; а той, що був у помаранчевій масці, сміявся. Звук був такий неприємний, що затьмарив навіть гній. Один хлопець був призупинився й озирнувся, та інші накинулися на нього й поштовхали назад, вверх по вулиці дю Мулен.
Подія сталася лише минулого ранку. І вже здавалася схожою на сон.
— Це було огидно, — погодився з Рут Ґабрі, опустившись в одне зі старих крісел, вицвілу тканину якого зігрів вогонь. — Звісно, вони мали рацію, я
— І, — додав Олів’є, відкинувшись на бильце крісла Ґабрі, — досить дивакуватий.
— Я став одним з найвеличніших гомосексуалістів Квебеку. — Ґабрі перефразував Квентіна Кріспа[11]. — Мої погляди перехоплюють подих.
Олів’є засміявся, а Рут підкинула ще одне поліно у вогонь.
— Сьогодні вранці ти мав дуже величний вигляд, — сказав Бен Гедлі, найкращий друг Пітера.
— Ти маєш на увазі на кшталт родового маєтку[12]?
— Скоріше як необроблена ділянка землі за фермою, це правда.
На кухні Клара віталася з Мирною Ландерс.
— Стіл чудовий, — сказала Мирна, скидаючи пальто й відкриваючи яскраво-фіолетовий жупан.
Клара дивувалася, як вона протискається крізь двері. Потім Мирна затягнула свій внесок у вечір — квіткову композицію.
— Куди б ти воліла це поставити, дитино?
