Єдиний вихід знаходився у дальньому кінці кімнати — склепінчастий дверний проріз, що вів у темряву. Від нього тягнулась вузька цегляна канава, по якій зліва направо текла вода. Частина римського водопроводу? Якщо вода питна, то це теж добре.
В одному куті кімнати лежали купою розбиті керамічні вази та зморщені коричневі грудки, що колись могли бути фруктами. Ну й гидота! В іншому куті стояли дерев’яні, начебто непошкоджені, ящики та стягнуті ремінцями кошики.
— Отже, жодних негайних загроз, — сказала вона собі. — Хіба що щось вирветься з того темного тунелю. — Аннабет вдивилась у дверний проріз, майже прохаючи про ще якесь випробовування долі. Нічого не трапилось. — Гаразд. Наступний крок: зібрати все, що може стати у пригоді.
Чим можна скористатись? Є пляшка води. Її можна знову наповнити, якщо вдасться дотягнутись до канави. Кинджал. У рюкзаку є купа кольорових ниток (ура!), ноутбук, бронзова мапа, сірники й амброзія на випадок критичних ран.
А... авжеж. Це ж і є критична рана. Аннабет знайшла у рюкзаку божу їжу та накинулась на неї, наче голодний вовк. Як завжди, амброзія куштувала як приємні спогади. Цього разу це був попкорн з маслом, що вона їла під час вечірнього перегляду кіно з татом у його будинку в Сан-Франциско — без мачухи чи зведених братів, тільки вони вдвох на дивані та старі, надмірно сентиментальні романтичні комедії.
Амброзія зігріла все тіло. Біль у нозі перетворився на тупу пульсацію. Аннабет розуміла, що досі у халепі. Навіть амброзія не здатна зцілити зламані кістки миттєво. Вона могла прискорити процес, але навіть у найкращому випадку ногу не можна навантажувати ще день чи два.
Дівчина потягнулась до кинджала, але той був занадто далеко. Вона поповзла. Знову спалахнув біль, наче сотні цвяхів пронизали її ногу. Обличчя Аннабет укрилось намистинками поту, але вона спробувала знову. Цього разу успішно.
З кинджалом у руках було якось спокійніше — не тільки через світло та можливість захищатись, але й через те, що він здавався таким рідним.
Що далі? У своїй лекції з виживання Гровер говорив щось про «залишатись на місці та чекати порятунку», що у цьому випадку неможливо. Навіть якщо Персі вдасться відстежити її слід, печера Мітраса обвалилась.
Може, зв’язатись із кимось через Дедалів ноутбук? Навряд чи тут є сигнал. До того ж кого їй кликати? Вона не зможе ні з ким зв’язатись. Напівбоги не носять із собою мобільних телефонів через те, що сигнал занадто приваблює чудовиськ. Перевіряти електронну пошту теж навряд чи у когось є час.
Іридо-повідомлення? Тут є вода, але для веселки потрібно світло. Та й зайвих монет немає — тільки срібна афінська драхма, яку важко назвати гідним підношенням.
Існувала ще одна причина, через яку не можна було покликати по допомогу: це завдання призначалось для однієї людини. Якщо Аннабет погодиться на порятунок, то визнає поразку. Щось їй підказувало, що тоді Знак Афіни припинить вести її за собою. Вона блукатиме тут вічність і ніколи не знайде Афіну Парфенос.
Отже... залишатись на місці та чекати порятунку — не краща думка. Необхідно знайти спосіб продовжити шлях самотужки.
Аннабет відкоркувала пляшку з водою і почала пити. Її несподівано охопила шалена спрага. Коли пляшка спорожніла, вона підповзла до. канави та знову її наповнила.
Вода була холодною, а течія стрімкою — ознаки того, що можна безпечно пити. Аннабет наповнила пляшку, а потім узяла води у пригорщі та оббризнула собі обличчя. Тієї самої миті до неї повернулась жвавість. Вона нашвидкуруч промила подряпини.
Аннабет підвелась і люто подивилась на свою щиколотку.
— От мусила ти зламатись, — буркнула вона.
Щиколотка не відповіла.
«Треба зафіксувати її якоюсь шиною», — подумала Аннабет. Тільки так вона знову зможе рухатись.
Гм...
Дівчина здійняла кинджал і знову оглянула кімнату у бронзовому світлі Зблизька дверний проріз подобався їй навіть менше. Він вів у темний тихий коридор, з якого доносився затхлий і, якщо це взагалі можливо, лиховісний запах. На жаль, іншого виходу Аннабет не бачила.
Важко зітхаючи та придушуючи сльози, дівчина доповзла до уламків сходім. Їй удалось знайти дві дошки у досить непоганому стані та достатньої для шини довжини. Після цього вона потягнулась до кошиків і відрізала ножем кілька ремінців.
Морально готуючи себе до накладання шини, Аннабет помітила побляклі слова на одному з дерев’яних ящиків: «Гермес Експрес».
Вона схвильовано поповзла до коробок.
Дівчина гадки не мала, як вони опинилися тут. Гермес доставляв купу усіляких корисних речей богам, духам, навіть напівбогам. Можливо, він залишив тут цей ящик багато років тому, щоб допомагати напівбогам на завданні.
Вона відламала кришку і дістала кілька листів бульбашкової плівки, проте більше в коробці нічого не виявилося.
— Гермесе! — обурено скрикнула Аннабет. Вона засмучено витріщилась на плівку. А потім її осінило — це і є дар. — О... про краще годі й мріяти!
Аннабет огорнула зламану щиколотку плівкою, приклала дерев’яні шини та зв’язала все ремінцями.
