Білі тенета вкривали статую, як марлеве шатро. Аннабет здогадувалась, що без цього павутиння статуя давно б провалилась крізь ослаблену підлогу. Зайшовши до кімнати, дівчина помітила на підлозі такі широкі тріщини, що в них могла б провалитись нога. А внизу не було видно нічого, окрім суцільної темряви.
Її тіло затремтіло. Де хранителька? Як звільнити статую і не обвалити підлогу? Не можна ж просто проштовхнути Афіну Парфенос у коридор, з якого прийшла Аннабет?
Вона оглянула кімнату, сподіваючись побачити щось корисне. Її очі натрапили на прекрасні гобелени, від погляду на які перехоплювало подих. На одному була зображена пастораль, настільки об’ємна, що здавалося ніби дивишся у вікно. На іншому — битва між богами та велетнями: Аннабет упізнала пейзаж Підземного царства. Поряд з ним — виткані на тлі неба обриси сучасного Рима. А на гобелені ліворуч від неї...
Вона затамувала дихання. Це був портрет двох напівбогів, які цілувались під водою: Аннабет та Персі того дня, коли друзі кинули їх в озеро в таборі. Зображення здавалось настільки живим, наче авторка особисто перебувала там — ховалася десь на дні з водонепроникною камерою.
— Як це можливо? — пробурмотіла дівчина.
З темряви угорі пролунав голос:
— Я давно чекаю на тебе, солоденька!
Аннабет здригнулась. Раптом вона знову стала семирічною дівчинкою, яка ховалась під простирадлами, чекаючи на нічний напад павуків. Голос був точнісінько таким, як його описував Персі: шипляче поєднання численних звуків — жіночим, але не людським.
У тенетах над статуєю щось поворухнулось — щось темне і велике.
— Я бачила тебе у снах, — промовив голос, нудотно-солодкий і зловісний, як запах у коридорі. — Я мала запевнитись, що ти гідна. Що ти — та сама єдина дитина Афіни, якій вистачить кмітливості, аби витримати мої випробовування та дістатись цього місця живою. Ти, безумовно, найталановитіша з-поміж її дітей. Це зробить твою смерть тільки боліснішою втратою для неї.
Біль у щиколотці Аннабет була нічим порівняно з крижаною отрутою, що заповнювала її жили. Їй хотілось утекти. Хотілось благати про милосердя. Але вона не могла виказувати слабкість — не зараз.
— Ти Арахна, — вигукнула Аннабет. — Ткачиха, яку перетворили на павука.
Постать почала опускатись, стаючи чіткішою та жахливішою.
— Проклята твоєю матір’ю, — промовила вона. — Зневажена всіма та перетворена на огидну істоту... через те що була
— Але ти програла у змаганні.
— Історію пишуть переможці! — крикнула Арахна. — Подивись на мої творіння! Запевнись на власні очі!
У цьому не було потреби. Аннабет ніколи не бачила прекрасніших гобеленів. Вони перевершували творіння Цирцеї, навіть деякі плетіння, що дівчина бачила на Олімпі. Невже справді її матір програла? Чи дійсно сховала Арахну та переписала істину? Хай там як, зараз це було несуттєво.
— Ти охороняла цю статую з античних часів. Але її місце не тут. Я забираю її.
— Га!
Навіть Аннабет мусила визнати, що її погроза пролунала смішно. Як одна дівчина з огорнутою у бульбашкову плівку щиколоткою забере величезну статую з підземної печери?
— Як на мене, солоденька, тобі спочатку доведеться мене перемогти, — промовила Арахна. — А це, на жаль, неможливо.
Істота показалась з тенет. Аннабет усвідомила, що її завдання приречене на невдачу. На неї чекала загибель.
Арахна мала тіло велетенської чорної вдови, на її череві була волохата червона мітка у формі піскового годинника та пара липких прядильних органів. Вісім довгих тонких ніг укривали криві шипи, розміром з кинджал. Якби павук наблизився, то Аннабет знепритомніла б від одного тільки солодкуватого смороду. Але найжахливішим було деформоване обличчя Арахни.
Колись вона, можливо, була вродливою жінкою, але тепер з її рота стирчали, наче клики, чорні мандибули. Решта зубів перетворилась на тонкі білі голки. Густе темне волосся вкривало її щоки. Посередині були величезні очі, без повік та білків. Додаткова пара менших очей оберталась на скронях.
Істота видала різкий скрипучий звук, що, напевно,, був сміхом.
— А тепер я тобою поласую, солоденька, — промовила Арахна. — Але не бійся, я відтворю твою смерть на прекрасному гобелені.
Лео шкодував, що такий талановитий.
Ну, справді, іноді це спричиняло тільки самі неприємності. Не був би він таким гострим на око, вони, можливо, ніколи б не знайшли прихованого шляху, не загубились би під землею та не потрапили б у сутичку з металевими типами. Але він просто нічого не міг із собою вдіяти.
Хейзел теж частково була винна. Як на дівчину з надзвичайними підземними здібностями, вона не дуже добре орієнтувалась у Римі — усе водила й водила їх колами містом, до запаморочення, а вони знову опинялися там, звідки почали.
— Вибачте, — зрештою сказала вона. — Просто... тут стільки усього під землею, стільки пластів, що голова йде обертом. Це наче стояти посеред оркестру та намагатись зосередитись на одному інструменті. Я стаю глухою.
