Джейсон і Персі стали обабіч неї з мечами напоготові. Пайпер була рада, що вони поряд, але сумнівалась, що їхня зброя чимось допоможе. Вона бачила, що станеться у цій кімнаті. Якимсь чином ці істоти переможуть їх.
— Хто ви? — вимогливо запитав Персі.
Середня німфа повернула голову.
— А... імена. Колись ми мали імена. Я була Гагно, першою з дев’ятки!
Божество чистих джерел, ім’я якого звучить майже як «багно»? Пайпер це здалось якимсь жорстоким жартом, але вона вирішила промовчати.
— Дев’ятка, — повторив Джейсон. — Німфи цього святилища. Тут завжди було дев’ять ніш.
— Авжеж. — Гагно лиховісно ошкірилась. — Але ми
Джейсонів меч опустився.
— Тобто Юпітера? Ви були там, коли він народився?
— Зевс, так ми його тоді називали, — відповіла Гагно. — Яке ж верескливе було дитинча! Ми допомагали Реї під час пологів. Коли немовля народилось, ми сховали його подалі від очей власного батька Кроноса, щоб той його не з’їв. Ох, і легені ж він мав, цей малий! Нам нічого не залишалось, окрім як приглушувати крики водою, щоб Кронос не почув. Коли Зевс виріс, нам пообіцяли вічну вдячність. Але це було в старій країні, у Греції.
Інші німфи завили і зашкрябали по нішах. Вони наче були ув’язненими у своїх заглибленнях, наче їхні ноги приклеїли до каменю разом із декоративними мушлями.
— Коли Рим запанував світом, нас запросили сюди, — продовжувала Гагно. — Син Юпітера спокусив нас своїми словами. Він обіцяв новий дім. Більший і кращий! Жодних завдатків та бездоганний район. Рим житиме вічно.
— Вічно, — зашипіли інші.
— Ми піддались спокусі. Залишили скромні струмки та ключі на горі Лікайон і переселились сюди. Багато століть наші життя були дивовижними! Вечірки, підношення на нашу честь, нові сукні та прикраси щотижня. Усі напівбоги Риму залицялись до нас та шанували нас.
Німфи завили, а потім зітхнули.
— Але Рим не вижив, — гаркнула Гагно. — Акведуки відвели. Віллу нашого господаря залишили та зруйнували. Нас забули і поховали під землею, але ми не можемо піти. Наші життєві джерела прив’язані до цього місця. Наш старий господар ніколи не замислювався над тим, щоб нас звільнити. Ми століттями марніємо тут, у темряві, та страждаємо від спраги... такої нестерпної спраги.
Решта почала хапатись за свої роти.
Пайпер відчула, як пересихає у її власному горлі.
— Мені шкода, — промовила вона, намагаючись вкладати чари у свої слова. — Це напевно було так жахливо. Але ми вам не вороги. Якщо ми можемо допомогти...
— Ох, який чарівний голос! — скрикнула Гагно. — Які прекрасні риси. Колись я була такою саме молодою. Мій голос заспокоював, наче гірський струмок. Але знаєш, що трапляється з розумом німфи, коли вона ув’язнена у темряві та здатна живитись тільки ненавистю та жорстокими думками? Так, моя люба. Ви можете нам допомогти.
Персі підняв руку.
— Е-е... я син Посейдона. Я можу створити нове джерело води.
— Га! — скрикнула Гагно і решта озвалась луною. — Га! Га!
— Можеш, сину Посейдона! Я чудово знаю твого батька. Ефіальт і От обіцяли, що ти прийдеш.
Пайпер вхопилась за руку Джейсона, щоб не втратити рівновагу.
— Велетні, — промовила вона. — Ви служите їм?
— Вони наші сусіди. — Гагно посміхнулась. — Їхня оселя під цим місцем, де акведук відвели для ігор. Щойно ми з вами розберемось... щойно ви нам
Гагно повернулась до Джейсона.
— Ти, дитино Юпітера, заплатиш за жахливу зраду свого попередника, який привів нас сюди. Я знаю про всі сили небесного бога! Я ростила його немовлям! Колись ми, німфи, могли управляти дощами та джерелами. Коли я закінчу з тобою, ми знову матимемо цю силу. А в тебе, Персі Джексоне, дитя морського бога... в тебе ми заберемо воду, нескінченний запас води.
— Нескінченний? — Очі Персі заметались від однієї німфи до іншої. — Е-е... слухайте, про нескінченність нічого не обіцяю. Але кількох галонів мені не шкода.
— А ти, Пайпер МакЛін, — пурпурові очі Гагно заблищали, — така юна, така вродлива, так обдарована цим чарівним голосом. У тебе ми віднімемо вроду. Ми зберігали останні краплі власних сил для цього дня. Ми дуже прагнемо пити. І ми вдосталь нап’ємось ваших сил!
Усі дев’ять ніш засвітились. Німфи зникли. Із заглиблень ринула нудотно-чорна, наче нафта, вода.
Пайпер потребувала дива, а не казки на ніч. Але в ту мить, ошелешено витріщаючись на чорну воду, що піднімалась по її ногах, вона не змогла пригадати нічого корисного, окрім легенди, про яку згадував Ахелой, — історію про повінь.
Не ту, що з Ноєм, а черокійську версію, яку багато разів розповідав їй батько, з танцюючими привидами та кістяною собакою.
Коли Пайпер була маленькою, то любила скручуватись калачиком біля тата у його великому кріслі. Вона дивилась у вікно на узбережжя Малібу, а він розповідав байки, що почув від дідуся Тома ще в резервації в Оклагомі.
— У чоловіка був собака, — завжди починав її батько.
— Не можна так починати розповідь! — заперечувала Пайпер. — Ти повинен сказати: «Давним-давно».
