Тато сміявся.
— Але це черокійська історія. Вони дуже прості. У чоловіка був собака. Щодня він водив його до берега озера, щоб набрати води. Пес завжди несамовито гавкав на озеро, наче був розлючений на нього.
— А він був розлючений?
— Терпіння, люба. Урешті-решт чоловікові набридло, що його собака стільки гавкає, і він почав сварити свого улюбленця. «Поганий собака! Припини гавкати на воду. Це просто вода!» Несподівано для чоловіка, собака подивився на нього і заговорив.
— А наш собака може говорити «дякую». І гавкати «геть».
— Ну, можна й так сказати. Але цей собака говорив цілими реченнями. Він сказав: «Незабаром буде буря. Води здіймуться — і всі потонуть. Ти. можеш урятувати себе та свою родину, якщо збудуєш пліт, але спочатку повинен принести мене в жертву. Ти повинен кинути мене у воду.
— Це жахливо! Я нізащо б не втопила свого собаку!
— Чоловік сказав те саме. Він вирішив, що собака бреше... ну, після того, як оговтався від факту, що його собака з ним розмовляє. Але коли чоловік заперечив, собака відповів: «Якщо не віриш мені, подивись на мій загривок. Я вже мертвий».
— Дуже сумно! Навіщо ти мені це розповідаєш?
— Тому що ти попросила, — нагадав її тато. І правда, щось у цій розповіді чарувало Пайпер. Вона чула її безліч разів, але ніяк не могла припинити про неї думати. — Отже, — продовжив тато, — чоловік схопив собаку за загривок побачив, що шкіра та хутро вже відвалюються. Під ними не було нічого, окрім кісток. Собака був скелетом.
— Фє!
— Згоден. Отже, зі сльозами в очах чоловік попрощався зі своїм набридливим собакою та жбурнув його у воду, де той швидко потонув. Чоловік збудував пліт. Коли прийшла повінь, він з родиною вцілів.
— Без собаки.
— Так. Без собаки. Коли дощі вщухнули і пліт прибило до берега, виявилось, що на всій землі вижили лише цей чоловік з родиною. Раптом чоловік почув звуки на іншому боці пагорба — наче тисячі людей сміялись та танцювали. Але коли примчався на вершину, то, на жаль, не побачив знизу нічого, окрім кісток, якими була всипана земля — тисячі скелетів людей, які померли під час повені. Чоловік зрозумів, що танцювали духи померлих. Ось, що за звуки він чув.
— І?
— І нічого. Кінець.
— Не можна так закінчувати! Чому привиди танцювали?
— Я не знаю. Дідусь ніколи не вважав за потрібне це пояснювати. Можливо, духи були раді, що хоч одна родина вціліла. Можливо, вони насолоджувались загробним життям. Вони ж привиди. Хто їх зна?
Пайпер була дуже цим невдоволена. Вона хотіла поставити багато запитань. Чи знайшла та родина собі іншого собаку? Це ж зрозуміло, що потонули не всі собаки, адже у Пайпер був пес.
Вона не могла забути цю казку і більше ніколи не дивилась на собак, як раніше. Завжди гадала, чи може один з них бути скелетом. І чому взагалі родині довелось пожертвувати собакою, щоб уціліти? Хоча пожертвувати собою, щоб урятувати свою родину, було шляхетним учинком — дуже по-собачому.
І тепер, у німфеумі під Римом, стоячи по пояс у темній воді, Пайпер гадала, чому річний бог Ахелой згадав про цю історію.
Їй хотілось би мати пліт, але вона відчувала, що швидше підходить на роль собаки, бо вона вже була мертвою.
Резервуар наповнювався з тривожною швидкістю.
Пайпер, Джейсон і Персі гамселили руками по стінах, шукаючи вихід, але нічого не могли знайти. Вони видерлись на ніші, щоб піднятись вище, але вода лилась з кожного з дев’яти заглиблень, тож це скидалося на балансування на краю водоспаду. Та навіть піднявшись на нішу, Пайпер незабаром опинилась по коліна у воді. Вода піднялась уже на вісім футів над підлогою і продовжувала прибувати.
— Я можу спробувати блискавку, — промовив Джейсон. — Може, продірявити дах?
— Обвалиш усю кімнату, а нас розчавиш, — відповіла Пайпер.
— І підсмажиш електрострумом, — додав Персі.
— Варіантів небагато, — поскаржився Джейсон.
— Дайте перевірю дно, — промовив Персі. — Якщо це місце будували як фонтан, тут просто має бути відтік.
Ви огляньте ніші, пошукайте приховані виходи. Може, мушлі — це кнопки, чи щось таке.
План був відчайдушним, але Пайпер зраділа можливості зробити бодай щось.
Персі стрибнув у воду. Джейсон і Пайпер почали перелізати з ніші на нішу, гамселячи стінки ногами і руками та хитаючи забиті у камінь мушлі, але марно.
Персі виринув на поверхню раніше, ніж очкувала Пайпер. Він гамселив руками і ногами та жадно хапав ротом повітря. Коли Пайпер подала йому руку, хлопець ледве не затягнув її вниз.
— Не міг дихати, — ледве вимовив він. — Вода... не звичайна. Насилу виплив.
«Життєва сила німф, — подумала Пайпер. — Настільки отруєна злобою та ненавистю, що навіть син морського бога не може нею керувати».
Що вище піднімалась вода, то більше Пайпер відчувала її вплив на собі. М’язи на її ногах тремтіли, наче вона пробігла багато миль. Руки висохли та вкрились зморшками, попри те, що дівчина перебувала посеред фонтана.
Хлопці почали рухатися зовсім мляво. Джейсонове обличчя зблідло. Він наче ледве втримував свій меч. Персі змокнув як хлющ і не міг припинити тремтіти. Його волосся здавалось не таким темним, як завжди, наче вода вимивала з нього колір.
