- Ні,- чітко промовив Рет, недбало розглядаючись по залі.- Місіс Гамільтон.
- Я ж кажу вам: це неможливо,- повторив уже роздратовано лікар.- Місіс Гамільтон нізащо…
Несцодаваио Скарлет почула чийсь голос і лише за хвильку здогадалася, що він належить їй самій:
- Ні, я згодна!
Скарлет схогшлася з місця, серце її так шалено билося, аж вона злякалась, чи не підкосяться під нею ноги, билося від неймовірного збудження, що от знову загальна увага звернена на неї і вона найжаданіша з усіх, а головне - що вона знову зможе танцювати.
- Та й нехай! Нехай собі що хочуть, те й кажуть! - шепотіла вона, пройнята п’янким шалом. Вона гордо закинула голову і вийшла з-за лотка, постукуючи підборами по підлозі, мов кастаньєтами, й широко розкриваючи чорне шовкове віяло. Сповнене неймовіри обличчя у Мелані, осудливі обличчя у матрон, заздрі - у дівчат, захоплені погляди у військових - усе це тільки промайнуло в неї перед очима.
А потім вона опинилась посеред зали, і Рет Батлер проходив до неї крізь натовп, з цими своїми глузливо скривленими устами. Але їй було до цього байдуже - нехай би він був хоч і сам північанський Лінкольн! Найважливіше - що вона знов танцюватиме. Що вона поведе першу кадриль. Скарлет зробила реверанс і мило всміхнулася Ретові, а він уклінно схилився, приклавши руку до плісованої сорочки. Ошелешений попервах Леві поспішив зняти напруження й вигукнув:
- Всіх прошу стати у пари - вірджинська кадриль!
І оркестр гримнув найкращу з усіх танцювальних мелодій - “Діксі” !.
*
- Як ви посміли так виставити мене на показ, капітане Батлер?
- Але, люба місіс Гамільтон, ви ж ревно цього бажали!
- Як ви посміли вигукнути моє ім’я на всю залу?
- Ви могли й відмовитись.
- Але… я мусила погодитись заради Справи Півдня.. Я не могла думати лише про себе, коли ви запропонували таку велику суму в золоті. Перестаньте сміятись, на нас усі дивляться.
- Вони однак дивитимуться. І облиште переді мною ці балачки про Справу Півдня. Ви хотіли потанцювати, і я дав вам таку нагоду. Ця прохідка, здається, остання фігура кадрилі?
- Так. Мені й справді треба посидіти й передихнути.
- Чому? Хіба я наступив вам на ногу?
- Ні, але вони перемиватимуть мені кісточки.
- Невже це вас так турбує? Справді?
- Та, знаєте…
- Ви ж не скоїли ніякого злочину, хіба не правда? То ви не танцюватимете вальсу зі мною?
- Якби моя мама коли-небудь…
- Ви й досі тримаєтесь за мамин фартух.
- У вас огидна манера - робити з чесноти несосвітенну дурість.
- А чеснота - це і є дурість. Невже вас обходять людські пересуди?
- Ні, але… Краще облишмо цю тему. Хвала Богові, починається вальс. Кадриль мені щоразу дух забиває.
- Не ухиляйтесь від моїх запитань. Хіба вам не байдуже, що про вас скажуть інші жінки?
- Ну, коли вже ви так хочете приперти мене до стіни, то знайте: мені байдуже! Але зважати на те, що про тебе кажуть,- треба. Хоча сьогодні я махнула на це рукою.
- Бравої Ви починаєте думати самостійно, а не так, щоб покладатися на чужі думки. З цього починається мудрість.
1 Пісенька популярного пісняра-конфедерата Д. Еммета (1859), автора й пісні “Старий Ден Такер”. Слово Діксі поширилося на Півдні як збірна назва південних штатів.
- Але ж…
- Коли вас будуть так обмовляти, як мене, ви зрозумієте, як мало це важить. Ось тільки подумайте: у Чарлстоні мене в жодному домі не приймають. Навіть мій внесок у нашу праведну й священну Справу неспроможний скасувати цю заборону.
- Жах який!
- Та ні, чого ж. Тільки втративши репутацію, вповні розумієш увесь її тягар і всю цінність справжньої свободи.
- Ви кажете страхітливі речі!
- Страхітливі, але й правдиві. Якщо маєш досить мужності або грошей, любісінько можна обійтись без репутації.
- За гроші не все купиш.
- Це хтось вам втовк у голову. Самі ви не могли б додуматись до такої банальності. Що не можна купити за гроші?
- Ну, я не знаю… В усякому разі - ні щастя, ні любові не можна.
- Здебільшого таки можна. А якщо й не їх, то рівноцінну заміну їм.
- Отже, у вас так багато грошей, капітане Батлер?
- Це нетактовне запитання, місіс Гамільтон! Ви мене дивуєте. Але я вам відповім: багато. Як на юнака, що починав без шеляга в кишені, я чималого домігся. А на блокаді, я певен, зіб’ю цілий мільйон.
- Ой ні, не може бути!
- Цілком може бути. Люди загалом неспроможні збагнути, що на краху цивілізації можна загребти не менше грошей, ніж на її розбудові.
- Цебто як?
- Ваша родина, і моя родина, та й усі тут присутні збили собі капітал, перетворюючи незайману пущу на цивілізований край. Так розбудовують імперії. Це чудова можливість збити капітал. Але коли імперія зазнає краху, тоді ще легше розжитися на добрі гроші.
- Яку це ви імперію маєте на думці?
- Імперію, в якій ми живемо,- Південь, Конфедерацію, Бавовникове королівство. Ту імперію, що розвалюється в нас під ногами. Треба бути найбільшим дурнем, щоб цього не бачити й не скористатися тими можливостями, які породжує розпад імперії. Я збиваю свій капітал на її краху.
- То ви й справді гадаєте, що ми зазнаємо поразки?
- Звичайно! Який сенс немов страус ховати голову в пісок?
