Повернувшись додому, я зробив ревізію вмісту портфеля «Лорд Бакстон» і претензійного портмоне зі страусової шкіри. Я мав вичерпні нотатки Ела про дії Освальда, після того як той 11 вересня 1959 року демобілізується з морської піхоти. Всі мої посвідчення особи були на місці. Ситуація з грошима була кращою, ніж я очікував; з тим, що в мене залишилося, плюс цей додаток, який був притримав Ел, загальна сума моїх активів все одно перевищувала п’ять тисяч доларів.
У м’ясній секції холодильника лежав фарш. Я запарив шмат того фаршу і поклав Елмору в миску. Кіт їв, а я його гладив. «Якщо я не повернуся, йди до сусідів, до Ріттерів, — говорив я йому. — Вони про тебе подбають».
Звісно, Елмор на це не звертав уваги, але я знав, що саме так він і зробить, якщо я зникну і нікому буде тут його годувати. Коти, вони вміють виживати. Я підхопив портфель і рушив до дверей, подавивши коротке, але потужне бажання забігти назад до спальні й заховатися там під ковдрою. Чи будуть тут мій дім і мій кіт, якщо я успішно виконаю те, що поклав собі зробити, і повернуся? А якщо й будуть, то чи будуть вони моїми? Неможливо сказати. Хочете почути дещо забавне? Навіть здатні жити в минулому люди не знають насправді, що таїть майбуття.
— Агов, Оззі, — промовив я беззлобно. — Я йду по тебе, ти, уйобку.
Я вийшов і причинив за собою двері.
Чудернацьки якось у харчевні було без Ела, таке відчуття було, ніби він все ще тут — його привид, я маю на увазі. Обличчя з його Стіни міських знаменитостей, здавалося, дивляться на мене, питаючись, що я тут роблю, кажучи мені, що я не маю права тут бути, застерігаючи мене, щоби я залишив у спокої ходову пружину всесвіту, бо інакше вона може лопнути. Особливо щось тривожне вчувалося у фотографії Ела з Майком Міш’ю, яка висіла на тому місці, яке колись займав знімок мене з Гаррі.
Я пішов до комори і почав робити маленькі, обережні кроки вперед.
Я так і зробив. Дві сходинки вниз, я відчув хлопок углибині вух, це вирівнявся тиск. Тепло різко торкнулося моєї шкіри; сонячне світло пробивалось крізь мої заплющені вії; я почув
Але спершу треба розрахуватися з колишнім Жовтою Карткою. Цього разу він врешті отримає той долар, який був вимагав, бо я не подбав про те, щоб покласти собі до кишені п’ятдесятицентову монету. Я прослизнув під ланцюгом, а далі затримався рівно настільки, щоби перекласти до правої передньої кишені штанів доларову банкноту.
Там вона й залишилася, бо, вийшовши з-за рогу сушарні, я побачив чоловіка на прізвисько Жовта Картка розпластаним на бетоні, очі його були розплющені, калюжа крові розпливлася навкруг його голови. Горло він мав розпороте від вуха до вуха. В одній руці він тримав зазубрений осколок зеленої винної пляшки, яким і сотворив собі це. В другій його руці була картка, та, що нібито мала якийсь стосунок до дня подвійної ціни в зеленому фронті. Картка — колись жовта, а потім помаранчева — тепер була смертельно чорного кольору.
Я втретє, й аж ніяк не бігом, перетнув робітничу автостоянку. Знову, проходячи повз «Плімут Ф’юрі», я поплескав його по багажнику. На удачу, гадаю. У всі ті тижні, місяці й роки, що лежать попереду, я потребуватиму всієї удачі, яку лишень зможу надибати.
Цього разу я не завітав до «Кеннебекської фруктової», я також не мав наміру купляти одяг чи машину. Це можна зробити завтра або післязавтра, бо для прийшлої людини сьогоднішній день у Фолзі, може, виявитися нещасливим. Дуже скоро хтось виявить мертве тіло на фабричному подвір’ї і до будь-якого нетутешнього мусять виникнути питання. Посвідчення особи Джорджа Емберсона не витримають серйозної перевірки, особливо коли в його водійській ліцензії позначено адресу дому на Блуберд-лейн, якого ще не побудовано.
Фабричної зупинки я дістався вчасно: туди якраз захекано під’їжджав автобус з маршрутним шильдом ЛЮЇСТОНСЬКИЙ ЕКСПРЕС. Опинившись в автобусі, я подав той паперовий долар, який збирався вручити Жовтій Картці. Водій відсипав мені жменю металевого дріб’язку з хромованого цівкового монетника в себе на поясі. Я вкинув п’ятнадцять центів до каси і, пробравшись по хиткому проходу до вільного сидіння, сів позаду двох прищуватих морячків — мабуть, з авіабази ВМС у Брансвіку[262], — котрі теревенили про дівчат, яких вони сподівалися побачити в стрип-клубі під назвою «Голлі»[263]. Бесіда їхня перемежовувалася важкими ляпасами й тичками одне одного в плече та вибухами клекітливого сміху.
