Перед моїми очима розгорталося шосе № 196, я дивився на нього, але майже не бачив. Все думав про мерця. І про картку, котра була тепер смертельно-чорного кольору. Мені хотілося якнайшвидше опинитися якомога далі від тривожного трупа, але я все ж таки трохи був затримався там, щоб торкнутися тієї картки. Вона не була картонною, як мені спершу здалося. І не з пластику вона була. Можливо, целулоїд… проте на дотик і на нього не дуже було схоже. На дотик вона була, як мертва шкіра — така, як ото, буває, зрізаєш з мозолів. На картці не було жодних написів, принаймні таких, які б я помітив.
Ел вважав Жовту Картку просто божевільним алкоголіком, жертвою нещасливої комбінації обставин: пияцтва й близькості до кролячої нори. Я не ставив це під сумнів, допоки картка не перетворилася на помаранчеву. Тепер я не просто сумнівався; я абсолютно не погоджувався з тим поясненням. То ким же він
Коли ми проминули Лізбонський драйв-ін, я смикнув за сигнальний шнур. Водій загальмував біля наступного телефонного стовпа, помальованого білими смугами.
— Гарного вам дня, — попрощався я, коли він потягнув за важіль, відкриваючи мені двері.
— Нічого нема гарного у цій роботі, окрім холодного пива, після закінчення зміни, — відповів він, підкурюючи сигарету.
За кілька секунд я вже стояв на гравійному узбіччі, помахуючи портфелем у лівій руці, і дивився на автобус, який віддалявся по шосе в бік Люїстона, тягнучи за собою хмару вихлопного диму. Реклама в нього на заду зображувала домогосподарку з блискучою каструлею в одній руці й абразивною губкою S.O.S. «Меджик»[264] у другій. Величезні блакитні очі й зубата посмішка яскраво помальованих червоним губ натякали, що цій жінці до катастрофічного очманіння залишилося лише пару хвилин.
На небі ані хмаринки. Цвіркуни джерґотять у високій траві. Десь ревнула корова. Щойно легенький вітерець розвіяв дизельний сморід, що його був залишив по собі автобус, як повітря запахло так солодко, так свіжо, так новенько. Я вирушив уперед, долаючи близько чверті милі до кемпінгу «Модрина». Коротенька прогулянка, але, перш ніж я дістався своєї мети, двоє людей зупинилися, щоб спитати, чи не треба мене підвезти. Я подякував, кажучи, що мені й так добре. І це було дійсно так. До «Модрини» я підходив уже насвистуючи.
Вересень 1958 року, Сполучені Штати Америки.
Жовта Картка чи не Жовта Картка, а приємно було сюди повернутися.
Решту того дня я провів у своїй кімнаті, бозна-вкотре переглядаючи Елові нотатки по Освальду, особливу увагу цього разу приділяючи двом сторінкам у кінці під заголовком: ВИСНОВКИ ЩОДО ДІЙ. Намагання дивитися телевізор, який засадничо приймав лише один канал, було б ідіотським заняттям, тож з настанням сутінків я пройшовся до драйв-іну, де заплатив тридцять центів за піший вхід. Перед баром-закусочною стояли складані стільці. Я купив собі пакетик попкорну, плюс безалкогольний напій з цинамоновим смаком, що звався «Пепсол»[265], і подивився
Наступного ранку я знову сів в автобус до Лізбон-Фолза (ніяких таксі; я дотримуватимуся поміркованого бюджету, принаймні якийсь час), де моєю першою зупинкою став «Безжурний білий слон». Ще було рано і прохолодно, тому бітник ховався всередині, сидів там на ветхому дивані й читав
— Вітаю, сусіде, — кивнув мені він.
— І вам привіт. Гадаю, у вас є валізи на продаж?
— О, є декілька в запасі. Не більше двох-трьох сотень. Пройдіть вглиб до самого кінця…
— І подивитися там, праворуч, — закінчив я його фразу.
— Правильно. Ви вже тут колись бували?
— Ми
Він розсміявся:
— Класно сказано, Джексоне. Підіть, виберіть собі приз.
Я вибрав ту саму валізу, що й минулого разу. А потім перейшов через дорогу і знову купив «Санлайнер». Цього разу я торгувався запекліше і машина дісталася мені за три сотні. Коли оборудку було узгоджено, Білл Тайтес послав мене до своєї дочки.
— У вас говірка не тутешнього, — зауважила вона.
— З Вісконсину я взагалі-то, але перебуваю в Мейні вже якийсь час. Бізнес.
— Гадаю, ви не були вчора у Фолзі, еге ж? — Коли я підтвердив, що мене тут не було, вона спершу видула пузир з гумки, той гучно лопнув, а тоді дівчина продовжила: — Ви пропустили таку веремію. Там, біля сушарні на фабриці, знайшли одного старого п’яницю. — Вона понизила голос. — Самогубство. Сам собі перерізав горло уламком скла. Ви можете собі таке уявити?
