Голос звучав ніби з натяком і якось так, скрадливо. Якби я був зовсім стороннім, уявив би собі жінку трішки за тридцять, а не таку, якій зараз мусить бути десь близько шістдесяти в той чи інший бік.
— Моє ім’я Джордж Емберсон. Я знав вашого брата Гаррі, колись давно. Оце потрапив до Мейну та й подумав, чи не сконтактуватися з ним.
— Гаррі? — вражено перепитала вона. — Ох, Боже мій! То було в армії?
Так чи ні? Я думав швидко й вирішив, що це не годиться для моєї історії. Забагато потенційних пасток.
— Ні, ще в Деррі. Коли ми ще були дітьми, — зійшло на мене натхнення. — Ми разом грали в Центрі. В одній команді. Тусувались разом.
— Ну, мені жаль вам про це казати, містере Емберсон, але Гаррі помер.
На якусь мить мене заціпило. От лишень це не дієве по телефону, чи не так? Я вичавив з себе:
— Ох, Господи, мені так жаль.
— Це трапилось дуже давно. У В’єтнамі. Під час операції Тет[252].
Я сів, відчуваючи в шлунку нудоту. Я врятував його від кульгавості й невеличкої розумової відсталості лише для того, щоб років на сорок скоротити йому життя? Жахливо. Операція пройшла успішно, але пацієнт помер.
Тим часом шоу мало продовжуватись.
— А як щодо Тоні? А ви самі, ви там як? Ви були маленькою дівчинкою тоді, давно, ще каталися на велику з додатковими тренувальними коліщатами. І співали. Ви завше співали. — Я спромігся видушити з себе кволенький сміх. — Господи, як ви тоді нас зводили з розуму.
— Єдине, де я тепер співаю, це хіба в пабі Беннігена, на караоке-вечорах, але голос мій ніколи не мав відпочинку. Я жокейка на радіо WKIT[253] в Бенгорі. Знаєте таку професію — диск-жокей?
— Еге ж, еге ж. А Трой?
— Провадить
— Що ви маєте на увазі?
— Я веду програми по вікендах, мені телефонують різні люди. Суботня передача — домашній аукціон… «Еллен, я маю мотоблока, майже зовсім нового, але не можу більше за нього сплачувати, тож прийму будь-яку пропозицію вище п’ятдесяти баксів». Такого типу дзвінки. Щонеділі в мене політика. Народ дзвонить, щоби вишпетити Раша Лімбо[257] або навпаки — закликати Глена Бека балотуватися в президенти. Я орієнтуюся в голосах. Якби ви дружили з Гаррі в ті дні, коли існував наш Центр, вам зараз мусило бути за шістдесят, а це не так насправді. Судячи з голосу, вам не більше тридцяти п’яти.
Господи Ісусе, вона справжня снайперка.
— Люди кажуть, що голос все ще маю молодий. Я певен, вам теж таке кажуть.
— Гарний фінт, — сухо озвалася вона, і ці слова вже
Прийнятної відповіді вигадати я не зміг, тож промовчав.
— І ще одне, ніхто ніколи не шукає по телефону приятелів, з котрими тусувався в початковій школі. Та ще й коли минуло цілих п’ятдесят років, такого просто не буває.
Коли вона знову заговорила, у голосі її прозвучала ніби здогадка.
— Ви той?
— Я не розумію, про що ви…
— Хтось там був іще того вечора. Гаррі бачив його, і я теж бачила. Ви — це він?
— Якого вечора? — От лишень прозвучало це
— Гаррі говорив, що то був його добрий янгол. Я гадаю, шо ви і є він. То де ж ви були?
Тепер її слова стали важкими для розуміння, бо вона почала плакати.
— Мем… Еллен… ви говорите щось незрозумі…
— Я відвезла його в аеропорт після того, як він відбув муштру й закінчилася його відпустка. Його посилали до Наму[258], і я наказала йому берегти там свою сраку. А він мені на те: «Не переживай, сестричко, я маю янгола-охоронця, він мене береже, пам’ятаєш?» То де ж ви були шостого лютого шістдесят восьмого року, містере Янгол? Де ви були, коли мій братик загинув у Кхе-Сані[259]?
