Опівдні Марні подала нам ланч — великі сендвічі з тунцем і по чашці домашнього томатного супу. Їли ми в кухні, а коли закінчили, вона запропонувала перенести нашу гру всередину, до будинку. Вирішила, що я не небезпечний, кінець кінцем. Від цього я відчув себе щасливим. Гарні вони були люди, ці Каллеми. Гарна пара з гарною дитиною. Я згадував їх іноді, коли Лі й Марина Освальд кричали одне на одного в їхній мерзенній квартирці… або коли бачив, принаймні одного разу так було, як вони винесли свої дебати на вулицю. Минуле прагне до гармонії в собі; воно намагається віднайти внутрішню рівновагу і переважно робить це успішно. На одному кінці гойданки-балансиру містилися Каллеми, на протилежному — Освальди.
А Джейк Еппінг, відомий також як Джордж Емберсон? Він був переломним моментом.
Під кінець нашого марафонського турніру я виграв перший раз. Через три гри, за кільки хвилин по четвертій годині, я вже обіграв його буквально вщент і аж засміявся від задоволення. Маленька Дженна засміялася вслід за мною, а потім перехилилася зі свого високого стільця й дружньо потягла мене за волосся.
— Ти диви! — схлипував я, регочучи. Трійко Каллемів сміялися разом зі мною. — Отут-то я й зупинюся! — Я дістав портмоне і поклав на застелений краткованою цератою стіл три п’ятдесятки. — Це було варте кожного цента!
Енді посунув гроші до мене.
— Покладіть їх назад до свого гаманця, де їм і місце, Джордже. Я отримав надто велике задоволення, щоб іще брати у вас за це гроші.
Я кивнув, ніби погоджуюся, а тоді посунув банкноти до Марні, котра їх тут же забрала.
— Дякую вам, містере Емберсон, — докірливо поглянула вона на свого чоловіка, а потім знову на мене. — Ми маємо на що їх витратити.
— Добре, — підвівся й потягнувся я, почувши, як затріщало у хребті. Десь — миль звідси за п’ять, а може, й сім — Каролін Пулен з батьком сідали зараз до свого пікапа з написом на дверцятах: ПУЛЕН: БУДІВЕЛЬНІ Й ТЕСЛЯРНІ РОБОТИ. Може, вполювали вони оленя, а може, й ні. У будь-якому разі, вірив я, вони чудово провели цей день в лісі, наговорилися про все, про що можуть говорити батько з дочкою, ну то й гаразд.
— Залишайтеся вечеряти, Джордже, — запросила Марні. — Я приготувала боби з сосисками.
Ну, я й залишився, а потім ми дивилися новини по маленькому настільному телевізору Каллемів. Під час полювання трапився невеличкий інцидент у Нью-Гемпширі, але жодного в Мейні. Я дозволив Марні умовити себе на другу порцію її яблучного пирога, хоча був уже такий переповнений, що ледь не репнути, а потім підвівся й щиро подякував їм за гостинність.
Енді Каллем простягнув мені руку:
— Наступного разу ми зіграємо безплатно, згода?
— Будьте певні. — Не буде в нас наступного разу, й мені гадалося, він і сам це розумів.
І його дружина теж це розуміла, як виявилося. Вона перехопила мене у той момент, коли я вже сідав до свого автомобіля. Дитину вона закутала в ковдру і начепила їй на голову шапочку, але сама Марні була без пальта. Я бачив її віддих, бачив, як вона тремтить.
— Місіс Каллем, повертайтесь в будинок, поки не застудилися на смер…
— Від чого ви його врятували?
— Прошу?
— Я знаю, що ви заради цього приїхали. Я молилася про це, поки ви з Енді грали там, на веранді. Господь дав мені відповідь, але не
Я поклав долоні їй на тремтячі плечі і подивився в її очі.
— Марні… якби Господь хотів, щоби ви знали все, Він би напевне вам все повідав.
Раптом вона обхопила мене руками і стиснула в обіймах. Здивований, я теж обняв її. Затиснута між нами крихітка Дженна радісно захихотіла.
— Що б воно не було, я вдячна вам, — прошепотіла Марні мені у вухо. Від її теплого дихання мене обсипало морозом.
— Ходи до хати, любонько. Бо геть замерзнеш.
Прочинилися передні двері. На ґанку з бляшанкою пива з’явився Енді.
— Марні? Марн?
Вона відступила. Очі великі, темні.
— Господь привів до нас янгола-охоронця, — промовила вона. — Я не розкажу нікому, я триматиму це в душі. Я розважуватиму про це в своєму серці. — І вона поспішила доріжкою туди, де на неї чекав її чоловік.
У понеділок сімнадцятого листопада я побачив, як вихряться перші сніжинки, і сприйняв це як знак. Я спакувався, поїхав до селища Себаго і знайшов містера Вінчела, той пив каву з пончиками в кафе «Лейксайд» (у 1958 році народ їв багато пончиків). Я віддав йому ключі, сказавши, що чудово провів час, відновив собі сили. Лице його освітилося.
— Це добре, містере Емберсон. Так воно й мусить бути. Ви заплатили до кінця місяця. Дайте мені адресу, за якою я можу вислати вам відшкодування за два невикористані вами тижні, чек я покладу до конверта.
