11/22/63 полностью

— Я не маю цілковитої певності, де саме перебуватиму, поки начальство в центральному офісі не вирішить цього своїм корпоративним розумом, — відповів я. — Але я обов’язково вам напишу. — Мандрівники крізь час часто брешуть.

Він простягнув мені руку.

— Приємно було вам прислужитися.

Я її потис.

— Мені у вас було не менш приємно.

Я сів за кермо й вирушив на південь. Тієї ночі я ночував у бостонському «Паркер-хаусі»[294], попередньо побувавши в знаменитій «Бойовій зоні»[295]. Після тижнів миру на Себаго неон різав мені по очах, а натовпи завзятих гуляк — здебільшого молодих, переважно чоловіків, чимало з них у військовій формі — породили в мені агорафобію й водночас ностальгію по тих мирних вечорах у західному Мейні, коли крамниці закриваються о шостій, а після десятої припиняється всякий рух на дорогах.

Наступну ніч я провів у готелі «Гарингтон», в Окрузі Коламбія[296]. Через три дні я вже був на західному узбережжі Флориди.

На південь мене вело шосе № 1[297]. Я попоїв у багатьох придорожніх ресторанах з обов’язковою «маминою домашньою кухнею», у тих закладах, де «Блакитна спецтареля», включно з фруктовим салатом на початок і тортом з морозивом на десерт, коштувала вісімдесят центів[298]. Я не побачив жодної вивіски фаст-фуду, якщо не рахувати закладів Говарда Джонсона з їхніми 28-ма смаками і Простаком Саймоном[299] на логотипі. Я бачив загін бойскаутів, які на чолі зі своїм скаутмайстром стерегли багаття з опалого листя; я бачив жінок у комбінезонах і калошах, котрі знімають білизну серед раптом спохмурнілого дня, коли ось-ось почнеться дощ; я бачив довгі пасажирські потяги з назвами «Південний літун» та «Зірка Тампи», що мчать у ті американські землі, куди не вільно сунути зимі. Я бачив старих, котрі смокчуть свої люльки, сидячи на лавах на майданах маленьких міст. Я бачив мільйон церков і цвинтар, де щонайменше сотня вірян стояли колом навкруг ще розкритої могили й співали «Старий грубий хрест»[300]. Я бачив людей, які будують стодоли. Я бачив, як люди допомагають людям. Двоє таких у пікапі зупинилися допомогти мені, коли зірвало кришку радіатора в мого «Санлайнера» і я поряд з ним, поламаним, стояв на узбіччі дороги. То було у Вірджинії, близько четвертої дня, і один з них спитав у мене, чи маю я місце, де мені переночувати. Я можу собі уявити, що схоже на це могло траплятися і в 2011 році, але з натяжкою.

І ще одно. У Північній Кароліні я зупинився заправитися у «Гамбл Ойл»[301], а сам пішов до туалету, що містився за рогом. Там було двоє дверей і три таблички. Акуратними літерами виведено ЧОЛОВІКИ на одній та ЛЕДІ на другій. Третя табличка була вказівником на патичку. Стрілка показувала на зарослий чагарниками байрак позаду автозаправки. На ній було написано КОЛЬОРОВІ. Заінтригований, я пішов униз стежкою, рухаючись боком у тих місцях, де безпомилково вгадувалося зелено-буре, з масним блиском, листя отруйного плюща. Я сподівався, що матінки й татусі, котрі мусять проводити тут своїх дітей до бозна-якого туалету, що чекає на них десь там, внизу, спроможні розпізнати ці небезпечні кущі, бо наприкінці п’ятдесятих більшість дітей носили короткі шорти.

Ніякого туалету там не виявилося. У кінці стежки я побачив лише вузький ручай, через який було перекинуто дошку, що лежала на парі потрісканих бетонних стовпчиків. Чоловік, щоб йому помочитися, міг стати просто на березі ручаю, розстебнути ширіньку, і вперед. Жінка могла, тримаючись за якийсь кущ (звісно, якщо той не був ні отруйним плющем, ні отруйним дубом), сісти навпочіпки. На дошку слід було сідати тому, хто хотів похезати. Хоч би й у зливу.

Якщо я десь навіяв вам враження, що у 1958-му геть усе було, як у серіалі про Енді й Опі[302], згадайте про цю стежку, окей? Ту, що веде крізь зарості отруйного плюща. І про дошку через ручай.

Оселився я за шістдесят миль південніше Тампи[303], в містечку Сансет Пойнт. За вісімдесят доларів на місяць я винайняв собі хатинку-мушлю на найгарнішому (і найпустельнішому) пляжі з усіх, які я лишень тільки бачив. На моїй смужці піску стояло ще чотири подібних бунгало, усі такі ж скромні, як і моя хатка. Тих нуово-почварних дурно-маєтків, які, мов бетонні поганки, розрослися в цій частині штату пізніше, я не побачив там жодного. Був там супермаркет за десять миль на південь, у Нокомисі, і сонний торгівельний квартал у Вінісі[304]. Шосе № 41, яке тут називають Теміемі Трейл[305], тоді скидалося радше на якийсь сільський шлях. Ним треба було їздити неспішно, принаймні з настанням сутінок, бо там полюбляли прогулюватися алігатори з броненосцями. Між Сарасотою та Вінісом ще траплялися фруктові ятки й придорожні міні-базарчики, стояла парочка барів, був і танц-хол з назвою «У Блекі». Поза Вінісом, братчику, ти здебільшого вже залишався наодинці сам із собою, принаймні поки не доїжджав до Форт-Маєрса[306].