11/22/63 полностью

Меморіальні збори відбулися наприкінці першого дня нового навчального року, і якщо можливо оцінити успіх за кількістю мокрих носовичків, то зорганізоване мною разом із Сейді шоу стало сенсаційним блокбастером. Я певен, що для дітей це був катарсис, і гадаю, воно сподобалося б і самій Мімі. «Саркастичні люди під панциром зазвичай приховують зефір, — якось сказала вона мені. — І я така ж».

Вчителі трималися майже впродовж усього вшанування. Це Майк почав проймати їх своєю спокійною, щиросердою декламацією 31 розділу Приповістей. А вже коли пішло слайд-шоу під акомпанемент того смальцю з «Вест-сайдської історії», попливли уже й педагоги. Порадував мене, зокрема, тренер Борман. Сльозами, які спливали по його червоних щоках, і потужними схлипами, що з кректанням виринали з його масивних грудей, футбольний гуру Денголма нагадував мені того, хто завжди посідає друге місце в списку улюбленців усіх дітлахів — каченя Бейбі Х’юї[402].

Цим своїм спостереженням я пошепки поділився з Сейді, разом з котрою ми стояли біля великого екрана, на якому один за одним змінювалися образи Мімі. Сейді також плакала, але змушена була зникнути зі сцени, сховатися за лаштунками, коли сміх почав спершу придушувати їй сльози, а потім і зовсім переміг їх. Звідти, з напівтемряви, вона дивилась на мене докірливо… а потім показала мені пальця. Я вирішив, що залужив на це. І зачудувався, чи Мімі й зараз так само вважала б, що ми з Сейді прекрасно поладимо.

А потім подумав, що, мабуть, так.

П’єсу на ту осінь я вибрав «Дванадцять сердитих чоловіків», нібито ненароком забувши поінформувати компанію «Семюел Френч»[403] про те, що нашу версію я збираюся перейменувати на «Журі», щоб ввести таким чином у дію кількох дівчат. Кастинг я проведу наприкінці жовтня, а репетиції розпочнуться 13-го листопада, після останньої календарної гри «Левів» у минаючому сезоні. Я поклав око на Вінса Нолза в ролі присяжного № 8 — ухильника, котрого в кіно грав Генрі Фонда, — а Майк Косло щоб зіграв найкращу, на мою думку, роль у цій п’єсі: впертого, жорсткого присяжного № 3.

Але заразом я почав концентруватися на важливішому шоу, на тому, порівняно з яким справа Френка Даннінга виглядатиме потішно мізерним водевілем. Назвімо його «Джейк і Лі в Далласі». Якщо все йтиме добре, станеться одноактна трагедія. Коли надійде час, я мушу бути готовим особисто вийти на сцену, а це означає, що починати треба заздалегідь.

Шостого жовтня Денголмські «Леви» виграли п’ятий матч на своєму шляху до завершення переможного сезону, який буде присвячено Вінсові Нолзу, хлопцю, котрий грав Джорджа у «Мишах і людях» і котрому не випаде шансу зіграти у «Дванадцяти сердитих чоловіках» у постановці режисера Джорджа Емберсона — а втім, детальніше про це дещо згодом. А поки що розпочався триденний вікенд, бо на наступний понеділок припадав День Колумба[404].

До Далласа я поїхав у святковий день. Більшість закладів були відкриті, і першу зупинку я зробив біля одного з ломбардів на Грінвіл-авеню. Чоловічку за прилавком я сказав, що хочу придбати найдешевшу з усіх, які він лишень має, обручку. Вийшов я звідти з восьмидоларовим золотим колечком (принаймні воно виглядало золотим) на підмізинному пальці лівої руки. Звідти я поїхав у середмістя Далласа, до одного закладу на Нижній Головній вулиці, адресу якого я винюшив у місцевих «Жовтих сторінках», називався той заклад «Космічна електроніка Тихого Міча»). Там мене привітав охайний невисокий чоловік в окулярах з роговою оправою й дивовижно футуристичним значком-ґудзем на жилеті. НЕ ДОВІРЯЙ НІКОМУ було написано на тім значку.

— Ви Тихий Міч? — запитав я.

— Йоп.

— Ви й справді тихий?

Він усміхнувся:

— Залежить, хто слухає.

— Припустімо, що крім нас ніхто, — сказав я і розповів, що мені потрібно. Виявилося, що я міг би зекономити собі вісім баксів, бо його абсолютно не зацікавила історія про мою нібито зрадливу дружину. Власника «Космічної електроніки» цікавило обладнання, яке я хотів придбати. Ця тема робила його Балакучим Мічем.

— Містере, така апаратура, може, й мається на якійсь іншій планеті, звідки ви певне сюди з’явилися, але в нас такої точно нема.

У пам’яті мені ворухнулася згадка про те, як міз Мімі порівняла мене з прибульцем з фільму «День, коли земля зупинилась».

— Не розумію, що ви маєте на увазі.