Впродовж того часу ми з Сейді не цілувалися, не бралися за руки, ні разу навіть не подивилися одне одному в очі довше за побіжний погляд. Вона не розповідала про свій збанкрутілий шлюб, ані про причини переїзду з Джорджії до Техасу. Я не згадував про свій роман, не розповідав їй про своє здебільшого вигадане минуле. Ми говорили про книжки. Ми говорили про Кеннеді, чию зарубіжну політику вона вважала шовіністичною. Ми обговорювали рух за громадянські права, який тоді тільки народжувався. Я розповів їй про кладку через ручай наприкінці стежки біля автозаправки «Гамбл Ойл» у Північній Кароліні. Вона сказала, що бачила подібного роду туалетні заклади для кольорових людей у Джорджії, але вважала, що дні їхні вже добігають кінця. Вона гадала, що інтеграція шкіл неуникна, проте не раніше середини сімдесятих. Я сказав їй, що, на мою думку, завдяки зусиллям нового президента і його молодшого брата, генерального прокурора, це відбудеться раніше.
Вона фиркнула:
— Ваша повага до цього повсякчас вишкіреного ірландця значно більша за мою. Скажіть мені, він бодай хоч колись підстригається?
Ми не стали коханцями, але стали друзями. Іноді вона перечіплювалася через щось (у тому числі через власні ступні, величенькі ж бо мала), і в двох випадках я допомагав їй відновити рівновагу, але таких пам’ятних уловлювань, як було те, перше, більше не траплялося. Іноді вона заявляла, що
— Жаль, що скоро не зможу приходити сюди в старих джинсах, розсідатися отак на лаві, — сказала вона одного дня. До настання навчального року тоді залишалося вже менше тижня. — А в учительській така
— Колись все це зміниться. На шкільній території палити буде заборонено. І вчителям, і учням.
Вона усміхнулася. Гарна була та усмішка, бо губи вона мала повні, розкішні. І джинси, мушу сказати, на ній сиділи гарно. В неї були довгі,
— Суспільство без сигарет… Негритянські діти пліч-о-пліч, у цілковитій гармонії навчаються з білими дітьми… не дивно, що ви пишете роман, уява у вас дай Боже. А ще що ви бачите у вашій кришталевій кулі, Джордже? Ракети на Місяць?
— Авжеж, але це займе трохи більше часу, ніж інтеграція. Хто вам сказав, що я пишу роман?
— Міз Мімі, — відповіла вона й кинула недопалок в урну з піском, яких там стояло з півдесятка. — Сказала, що хороший. А оскільки зайшлося про міз Мімі, гадаю, нам треба повертатися до роботи. Здається, з фотографіями ми вже майже закінчили, а ви як гадаєте?
— Так.
— А ви певні, що крутити ту мелодію з
Я був певен, що
Я сказав про це Сейді, й вона недовірливо розсміялася:
— Не так вже добре я встигла її взнати, але мені це здається зовсім несхожим на Мімі. Ймовірно, це улюблена пісня самої
— Тепер, коли ви сказали, мені теж так почало здаватися. Слухайте, Сейді, хочете піти разом зі мною на футбольний матч у п’ятницю? Заодно показатися всім дітям ще до того, як у понеділок розпочнуться заняття?
— Я б залюбки, — тут вона зробила паузу, з якоюсь непевністю в очах. — Якщо ви не маєте, ну, знаєте, ніяких отих міркувань. Я поки що не готова з кимсь зустрічатися. І, мабуть, ще довший час не буду готова.
— Я теж. — Вона, либонь, подумала про свого колишнього, але я подумав про Лі Освальда. Він невдовзі знову отримає американський паспорт. Тоді йому залишиться тільки одна проблема — виманити в Совєтів виїзну візу для своєї дружини. — Але іноді й друзі разом ходять на стадіон.
— Правильно, ходять. І мені подобається поряд з вами, Джордже.
— Бо я вищий.
Вона жартома вдарила мене по руці — так, ніби старша сестра ляснула.
— Правильно, паар’нере. Ви того ґатунку чоловік, на котрого я можу дивитися знизу вгору.
На матчі практично геть
Ми сиділи в учительському ряду, волаючи, коли Джим Ла-Дью півдесятком коротких пасів обдурив захист арнетських[400] «Ведмедів», а тоді з шістдесяти ярдів провів бомбовий кидок, який підхопив на ноги весь натовп. Рахунок першого тайму: Денголм 31, Арнет 6. Коли гравці побігли з поля, а туди натомість, киваючи тубами і тромбонами, вийшов Денголмський духовий оркестр, я запитав у Сейді, чи не хоче вона хотдога і кока-коли.
