— Джонні — викладач точних дисциплін. Він високий, хоча й не такий високий, як ти. Я втомилася виходити кудись на люди з чоловіками, нижчими за мене, і, гадаю, тому-то й відповіла йому «так», коли він уперше мене запросив. Поступово зустрічатися з ним перетворилося в мене на звичку. Я його вважала приємним, до того ж наприкінці вечора він ніколи не вирощував собі пару зайвих рук. На той час я гадала, такі стосунки й є коханням. Я була дуже наївною, правда?
Я погойдав рукою в жесті «туди-сюди».
— Ми познайомилися в Університеті Південної Джорджії і роботу потім собі знайшли в одній середній школі в Саванні. Школа спільного навчання дітей обох статей, проте приватна. Я майже впевнена, що то його татусь потягнув за деякі ниточки, щоб саме так трапилося. Клейтони грошей не мають — тепер уже ні, хоча колись вони в них були, — але все ще мають високу репутацію в громаді Саванни. Бідні, однак шляхетні, розумієш?
Цього я не розумів — питання, хто належить до вершків громади, а хто ні, ніколи не виникали в часи моєї юності, — але я пробурмотів щось ствердне. Вона надто довго переймалася цією темою, тож схожа зараз була ледь не на загіпнотизовану.
— Отже, я мала діафрагму, авжеж, мала. Тримала її в спеціальній пластиковій дамській коробочці з трояндою на кришці. От лишень ані разу я нею не скористалася. Можливості не трапилося. Кінець кінцем викинула її до сміття після чергового полегшення. То він так це називав, полегшенням. Так і казав зазвичай: «Я потребую полегшення». А потім швабра. Розумієш?
Анічогісінько я не розумів.
Сейді засміялась, і це мені знову нагадало Айві Темплтон.
— Зачекай пару років, казала мати! Я могла чекати хоч
— Що відбувалося? — я легенько стиснув їй плечі. — Він тебе бив? Бив тебе держаком швабри? — Існував також ще й інший варіант застосування держака, я читав «Останній поворот на Бруклін»[442], але він вочевидь такого не робив. Вона була незайманою, авжеж; докази цього залишилися на простирадлі.
— Ні, — сказала вона. — Швабра була не для биття. Джордже, я не думаю, що зможу далі про це говорити. Не тепер. Я почуваюся так… ну, не знаю… немов пляшка содової, яку розтрясли. Знаєш, чого я хочу?
Я гадав, що знаю, але заради ввічливості перепитав.
— Я хочу, щоб ти повів мене в дім, а там продовжив почате. — Вона здійняла руки над головою і потягнулася. Ліфчик на себе знов одягнути їй не схотілось, і я побачив, як підважуються груди в неї під блузкою. Крихітні тіні, схожі на розділові знаки, в згасаючому світлі вечора відкидали її соски.
Вона сказала:
— Я не хочу ворушити сьогодні минуле. Сьогодні я хочу тільки іскритися.
Десь за годину я побачив, що вона засинає. Спершу я поцілував їй лоба, а потім носа — аби розбудити.
— Мушу вже йти. Хочу встигнути прибрати свою машину в тебе з під’їзної алеї, перш ніж твої сусіди почнуть телефонувати своїм знайомим.
— Так, мабуть, треба це зробити. Сусіди в мене Сенфорди, а їхня школярка Лайла Сенфорд в цьому місяці якраз працює в бібліотеці.
А мені пригадалося, що батько Лайли начебто засідає в шкільній раді, але я нічого не сказав. Сейді вся сяяла, тож не було сенсу псувати її почуття. Нехай Сенфорди думають, що ми сиділи на дивані, притискаючись одне до одного колінами, чекали, поки завершиться
Вона дивилася, як я одягаюся.
— Що тепер буде, Джордже? З нами?
— Я хочу бути з тобою, якщо ти захочеш зі мною бути. Ти хочеш цього?
Сейді сіла, простирадло зісковзнуло і вляглося навкруг її талії, вона потягнулася по сигарети.
— Дуже-дуже. Але я заміжня і це так і залишатиметься до наступного літа в Ріно. Якщо я подам на розірвання шлюбу, Джонні виступить проти. Чорт, його
— Якщо ми будемо обережними, все буде добре. Але нам таки треба бути обережними. Ти ж це розумієш, так?
Вона розсміялася й підкурила.
— О, так. Це я розумію.
— Сейді, у тебе траплялися проблеми з дисципліною в бібліотеці?
— Га? Вряди-годи, авжеж. Бувало. — Вона знизала плечима; колихнулися її груди, мені стало жаль, що я так швидко одягнувся. А з іншого боку, кого я дурив? Джеймс Бонд міг би розпочати і втретє, але Джейк/Джордж був уже висотаний. — Я новенька в школі. Вони мене випробовують. Це, звісно, мені як шпилька в сідницю, але нічого такого, чого б я не очікувала. А що?
— Гадаю, твої проблеми мусять зникнути. Учням подобається, коли вчителі закохуються. Навіть хлопцям. Для них це — немов телешоу.
— Вони взнають, що ми…
Я трохи поміркував.
— Декотрі дівчатка здогадаються. Ті, котрі мають власний досвід.
Вона пирхнула димом: «Оце так чудесно». Але справжнього незадоволення в ній не помічалося.
— Як ти щодо обіду в «Сідлі», в Раунд-Гіллі? Нехай люди звикають бачити нас разом.
— Добре. Завтра?
— Ні. Завтра я маю деякі справи в Далласі.
— Дослідження для твоєї книги?
