11/22/63 полностью

Мореншильд був ключем до всієї справи, єдиною причиною, що утримувала мене від убивства Освальда, щойно той переїде в дім навпроти мого. Джордж де Мореншильд, геолог-нафтовик, що спекулює нафтоносними ділянками. Людина, що живе життям плейбоя, головним чином завдяки грошам своєї дружини. Як і Марина, він російський емігрант, але, на відміну від неї, шляхетного походження — фактично, він барон де Мореншильд[500]. Людина, котра на ті кілька місяців, що залишаються Лі Освальду, стане його єдиним другом. Людина, котра мусить підказати Освальду, що світ міг би стати кращим без певного відставного генерала, правого расиста. Якщо де Мореншильд виявиться співучасником Освальдового замаху на життя Едвіна Вокера, моя ситуація значно ускладниться; тоді включаться в гру всі ті ексцентричні теорії змови. Хоча Ел вважав, що все, на що спромігся цей росіянин-геолог (чи то може спромогтися; як я вже казав, життя в минулому призводить до плутанини), це лише піддрочити чоловіка, нестабільний розум котрого й без того заклопотаний прагненням слави.

У своїх нотатках Ел писав: «Якщо Освальд увечері 10 квітня 1963 року буде сам, шанси на те, що в убивстві Кеннеді, яке станеться через сім місяців, брав участь також інший стрілець, впадуть майже до нуля».

Під цим записом, уже великими літерами, від додав свій фінальний вердикт:

«ЦІЛКОМ ДОСТАНЬО, ЩОБ ПРИБРАТИ ЦЬОГО СУЧОГО СИНА».

Дівчатка, котрих я бачив, а вони мене ні, призвели мені на думку той старий фільм «Вікно у двір» з Джимі Стюартом[501]. Багато чого можна побачити, навіть не виходячи з власної вітальні. Особливо, якщо маєш відповідні знаряддя.

Наступного дня я з’їздив до крамниці спорттоварів і купив бінокль «Бауш & Ломб»[502], нагадуючи собі не забувати про обережність із сонячними відблисками від лінз. Оскільки дім № 2703 містився на східному боці Мерседес-стрит, я гадав, що в цьому сенсі після полудня я перебуватиму в безпеці. Виткнувши бінокль крізь щілину між шторами, я підкрутив фокусне коліщатко, і вітальня в домі навпроти постала переді мною в таких чітких деталях, немов я в неї зайшов.

На старому бюро, в шухлядах якого лежали столові прибори, так і стояла Похила Пізанська Лампа, чекаючи, поки хтось її ввімкне й активує жучок. Але мені від неї ніякої користі, поки вона не підключена до ловкенького японського котушкового магнітофончика, який на найповільнішій швидкості здатен записати до дванадцяти годин звучання. Я його вже випробував, говорячи просто в запасну лампу з жучком (від чого почувався персонажем якоїсь кінокомедії Вуді Аллена[503]), і, хоча відтворений потім запис був марудним, слова звучали розбірливо. Все це означало, що я, як то кажуть у морській піхоті, споряджений і до виконання місії готовий.

Якщо наважуся.

Четверте липня[504] видалося жвавим на Мерседес-стрит. З нагоди вихідного дня чоловіки пополивали свої вже не підлягаючі врятуванню галявини — окрім кількох денних і вечірніх гроз зі зливами, погода загалом тривала суха й спекотна, — а потім позалягали в шезлонги слухати бейсбол по радіо й пити пиво. Підпідлітки кидалися петардами на бродячих собак та кількох хтозна-чиїх курей. На одну з останніх впала така бомба, і курка вибухнула масою крові й пір’я. Хлопчика, котрий кинув цю петарду, всього в сльозах потягла десь далі по вулиці його мати, на якій не було нічого, окрім комбінації й картуза з лейблом «Фармол»[505]. З її непевної ходи я розсудив, що вона теж уже встигла налитися пивищем. Щось найближче подібне до феєрверка почалося відразу по десятій, коли хтось, можливо, той самий пацан, котрий був порізав шини мого кабріолета, підпалив старий «Студебекер», що вже з тиждень стояв покинутим на паркінгу під складом компанії «Монтгомері Ворд». Гасити його прибули пожежники, і дивитися на це зійшлася вся вулиця.

Хейл, Коламбіа[506].

Наступного ранку я пройшовся оглянути обгорілий каркас, що печально сидів на сплющених рештках своїх шин. Біля одного з вантажних дебаркадерів складу я помітив телефонну будку й, піддавшись імпульсу, подзвонив Еллі Докерті, попрохавши телефоністку знайти її номер і з’єднати мене. Почасти я зробив це, бо почувався самотньо, але головно тому, що хотів почути якісь новини про Сейді.

Еллі відповіла на другому гудку і, як здалося, зраділа, почувши мій голос. Стоячи там, в уже майже розжареній будці, зі сплячою після славного Четвертого липня Мерседес-стрит у мене за спиною й смородом обвугленого автомобіля у моїх ніздрях, я не міг не відгукнутися на це усмішкою.

— У Сейді все добре. Прислала мені дві поштові листівки й лист. Вона працює офіціанткою в «Герраха»[507]. — Еллі понизила голос. — Мені здається, що коктейльною офіціанткою, але шкільна рада про це від мене ніколи не дізнається.