Я уявив собі довгоногу Сейді в коротесенькій спідничці коктейльної офіціантки. Я уявив собі бізнесменів, котрі намагаються побачити вершечки її панчіх або зазирнути їй в декольте, коли вона розставляє напої на їхніх столиках.
— Вона питалася про вас, — сказала Еллі, і це знову змусило мене посміхнутись. — Я не хотіла їй розповідати, що ви спливли за край світу, як вважають усі в Джоді, тож сказала, що ви займаєтеся своєю книгою і у вас все гаразд.
За останній місяць з лишком я не додав ані слова до «Місця вбивства», а коли я двічі брав рукопис до рук, намагаючись його перечитати, власний текст здавався мені написаним карфагенською мовою третього сторіччя.
— Я радий, що в неї все добре.
— Строк перебування там для вирішення тієї справи в неї виповнюється наприкінці місяця, але вона вирішила залишитися до кінця літніх канікул. Каже, що чайові дуже добрі.
— Ви питали в неї про фотографію її чоловіка, котрий невдовзі набуде статусу колишнього?
— Перед самим її від’їздом. Вона сказала, що не має жодної. Сказала, що кілька штук може бути в її батьків, але відмовилася їм про це написати. Сказала, що вони так і не примирилися з розпадом її шлюбу, а це укріпило б їхні порожні надії. А ще вона сказала, що вважає, що ви занадто перебільшуєте небезпеку.
Авжеж, це так схоже на мою Сейді. От тільки вона більше не моя. Тепер вона просто
— Джордже? Я не сумніваюся, що ви їй і зараз не байдужі і ще не пізно налагодити стосунки.
Я подумав про Лі Освальда, до замаху котрого на життя генерала Едвіна Вокера залишається ще дев’ять місяців.
— Поки ще рано, — відповів я.
— Перепрошую?
— Не зважайте. Приємно з вами балакати, міз Еллі, але скоро телефоністка ввімкнеться в нашу розмову й попросить докласти грошей, а в мене вже закінчилися четвертаки.
— А чи можливе таке, що ви якось завітаєте до нашого містечка на гамбургер і шейк чи ні? В харчевні? Якщо так, я могла б запросити Діка Сімонса приєднатись до нас. Він про вас питається ледь не щодня.
Думка про поїздку в Джоді, про побачення з моїми друзями зі школи була, либонь, єдиним, що могло розрадити мене того ранку.
— З радістю. Якщо сьогодні ввечері, це не буде надто рано? Скажімо, о п’ятій?
— Чудово. Ми, сільські миші, вечеряємо засвітла.
— Прекрасно. Буду. Я пригощаю.
— Половину сплачу я.
Ел Стівенс взяв на роботу дівчину, котру я пам’ятав з курсу бізнесової англійської, і мене зворушило, як розквітло її обличчя, коли вона побачила, хто сидить разом з Еллі й Діком.
— Містере Емберсон! Вау, як приємно вас бачити! Як ваші справи?
— Добре, Доррі, — відповів я.
— Ви теє, замовляйте
— Це правда, — сказала Еллі. — Вам не вистачає гарного догляду.
Мексиканська засмага Діка вже зійшла, з чого я зрозумів, що більшість свого пенсійного часу він проводить у приміщенні, і якщо я втратив вагу, то він її набрав. Руку мені він потиснув міцно і сказав, що дуже радий мене бачити. Нічого штучного не було в цьому чоловіку. І в Еллі Докерті також. Попри всі мої знання майбутнього, переїзд з цього міста на Мерседес-стрит, де Четверте липня святкують, підриваючи курей, почав дедалі більше здаватися божевільним вчинком. Я лише сподівався, що Кеннеді вартий цього.
Ми їли гамбургери, картоплю-фрі в шиплячій олії і яблучний пиріг а-ля мод. Ми говорили про те, хто що за цей час робив, і посміялися з Денні Лейверті, котрий врешті написав свою давно обіцяну книгу. Еллі повідала, що, за словами дружини Денні, перший розділ в ній називається «Я кидаюсь в бій».
Під кінець обіду, коли Дік уже набивав люльку «Принцом Альбертом», Еллі дістала з-під стола свою торбу і витягла з неї якусь велику книгу, котру й подала мені понад масними рештками наших страв.
— Сторінка вісімдесят дев’ята. І тримайте подалі від тієї гидкої калюжки кетчупу, будь ласка. Я мушу повернути цю річ в тому ж стані, як її отримала.
Це був річний альбом під назвою
— Святий Йосип, — мовив я. — У Сейді, либонь, серйозно схуд гаманець, коли вона звідти переїхала до Джоді.
— Гадаю я, їй не терпілося якомога швидше виїхати звідти, — тихо сказав Дік. — І не сумніваюся, що на те в неї були причини.
