Вони вийшли з автобуса серед житлової забудови в одному з північних районів Далласа. Я поставив машину і спостерігав за ними, як вони дійшли до невеличкого, але гарного дерев’яного будиночка з цоколем з дикого каменя в стилі Тюдор. У присмерку лагідно світили каретні ліхтарі наприкінці доріжки. На
Марина підштовхнула Лі вперед себе і показала на дзвінок. Лі подзвонив. Вийшли Пітер Грегорі з сином, Джун потягнулася до Пола, і молодий чоловік зі сміхом взяв її на руки. Щойно Лі це побачив, як в нього скривилися донизу кутики губ.
Вийшов ще один чоловік. Я упізнав його, він був у тому гурті, що приїжджав у день першого уроку російської мови Пола Грегорі, і потім ще рази три-чотири відвідував дім Освальдів, привозячи харчі чи іграшки для Джун або й те, й інше разом. Я здогадувався, що його звуть Джордж Бухе (так, знову Джордж, минуле гармонізується різноманітними способами) і, хоч йому вже підпирало під шістдесят, я також здогадувався, що він серйозно западає на Марину.
Кухар, котрий втягнув мене в цю справу, вважав, що саме Бухе намовив Пітера Грегорі влаштувати цю дружню вечірку. Джорджа де Мореншильда там не було, але він невдовзі дізнається про цю подію. Бухе розповість йому про Освальдів, про їхній незвичайний шлюб. Він також розповість де Мореншильду про те, що Лі Освальд влаштував на цій вечірці цілу виставу, вихваляючи соціалізм і колективізм у Росії.
Чому Лі Освальд так розкип’ятився на вечірці у Пітера Грегорі, навіщо ображав приязних емігрантів, котрі в іншому випадку могли б йому допомогти? Напевне я не знав, але мав цілком слушний здогад. Ось Марина, яка причарувала їх геть усіх (а особливо чоловіків) у своїй блакитній сукні. Ось Джун, гарненька, як дитинка з рекламного плаката Вулворта, у своєму подарованому благодійниками комібнезончику з нашитими на ньому квітами. А ось Лі, весь спітнілий у своєму потворному костюмі. Він вільніше, краще за молодого Пола Грегорі, долає швидкі пороги балачки російською мовою, але все одно залишається позаду. Його, мабуть, бісили ситуації, коли він був змушений підлещуватися до цих людей, їсти їхній хліб і сіль. Я сподіваюся, що так і було. Я сподіваюся, що йому було боляче.
Я там не затримувався. Мене більше цікавив де Мореншильд, наступна ланка в ланцюгу. Невдовзі він мусить вийти на сцену. А тим часом стояв порожнім будинок № 2703, і він залишатиметься таким щонайменше до десятої години. А з огляду на те, що завтра неділя, то, можливо, й довше.
Я поїхав назад, щоб активувати жучок у їхній вітальні.
Мерседес-стрит тієї суботи теж буяла відчайдушними вечірками, але пустир поза
У домі панувала ідеальна, аж нудна, акуратність. Високий стільчик було встановлено на кухні між батьківськими стільцями біля маленького столу, за яким вони їли, таця на ньому сяяла чистотою. Так само й облізла поверхня робочої стійки і мийка з її кільцевою смугою іржі від тутешньої твердої води. Я заклався сам із собою, що Марина залишила недоторканими Розеттиних дівчаток у зелених сарафанчиках, і пішов перевірити туди, де тепер була спальня Джун. Із собою я мав пальчиковий ліхтарик і посвітив ним по стінах. Так, вони були там, хоча в темряві здавалися радше привидами, аніж життєрадісними фігурками. Джун, мабуть, роздивлялася на них, лежачи у колисці, смокчучи свою пінетку. Я подумав, чи пам’ятатиме вона їх пізніше, десь углибині своєї підсвідомості. Цих намальованих пастеллю примарних дівчаток.
Відсунувши бюро, я під’єднав до розетки лампи секретний шнур і протяг його в отвір, який раніше був просвердлив у стіні. Усе йшло добре, і раптом трапилась погана пригода. Дуже погана. Коли я підсовував бюро на його постійне місце, воно вдарилося об стіну і Похила Пізанська Лампа повалилася.
